Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

— Він воював у японську, — пояснив економ. — Військовий, тож муштра — друга натура. Чесно сказати, Платоне Яковичу, я навіть був йому тоді дуже вдячний, знаєте-о. Виглядало, перед сутінками він єдиний, хто знав, що і як треба робити. Закерував. Мужики притягнули лопати, викопали яму. Знайшлися цупкі брезентові рукавиці. Корів похапали за ратиці, поскидали до ями. Засипали густо вапном, закопали й утрамбували. На те пасовисько я ходити заборонив поки що.

— Самі додумалися?

— Каюсь — Чобіт підказав.

— Всюдисущий Чобіт.

— Між іншим, до того моменту я вважав його звичайним, не надто помітним, — визнав Недільський. — Навіть сірим. Ну, прибився до Шимчихи, товкся на господарстві. За потреби ходив у найми, як не треба — не ходив. Вони не бідують удвох. На бійню Чобіт уже втретє наймається.

— Його послухали саме тому, що чоловік крикливої Шимчихи?

— Саме тому, знаєте-о. Тільки ж тоді діяв і говорив самостійно. Ніхто не змушував.

За два дні впало одразу вісім корів.

Усе відбулося так само. Пастухи налякалися ще дужче, але, навчені попереднім разом, знали, як діяти. Ветеринар знову не дістав можливості розрізати бодай одну тушу. І, як змушений був визнати Недільський, не дуже-то й хотів. Того разу Харитон Чобіт знову взяв командування на себе, але трупи вже не засипали вапном. Не зустрівши заперечень пана економа, він розпорядився облити здохлу худобу гасом і запалити. Засипали землею, щойно почало тліти. Для чого він застосував саме такий спосіб — не пояснив. Бо слухалися Чобота без заперечень. А після третього випадку, який не забарився, селяни вже ловили кожне слово його й Шимчихи.

— Того разу минув лише день, — пригадав Недільський. — Перед тим я змусив ветеринара обійти всю економію, запхати носа в кожен куточок. Він припустив: худобі трапилася щуряча отрута. Там же, як зазвичай у подібних місцях, з’являються пацюки. Робітники ставлять капкани, але так, часом труять. Я особисто застерігаю про обережність, і дотепер пильнували.

— О, тепліше, — зауважив Платон. — Отрута цілком може бути. Вашу худобу труять навмисне, свідомо. Три випадки за короткий час. Повірте колишньому поліцейському, про випадковість мови нема.

— Я б погодився з вами. Аби ви так само легко пояснили хоча б дві важливі речі. Перша — звідки взялася щуряча отрута, якщо щурів не труїли від травня. І друга — кому припекло навмисне нищити мою худобу. І ще така дрібниця. Ветеринар мій — боягуз, коли заходить про різну заразу. Але свою справу добре знає. Ознаки враження щурячою отрутою зовсім не такі. Він пояснив на пальцях, як ось ви щойно, знаєте-о.

— Тварин не розтинали, — парирував Чечель. — Висновки ваш ветеринар міг зробити лише на око. Це, погодьтеся, не фахово.

— Знову за рибу гроші. — Тепер Недільський заговорив до Платона, немов наставляв нерозумну дитину. — Щуряча отрута могла бути в корівниках. Її могли підмішати лиходії до сіна, яким годують худобу. Проте її не могли розкидати на пасовиську, в полі. Коли так, нехай ваша бурхлива поліцейська фантазія припустить тотальну змову моїх пастухів. Жоден не ладен накидати отрути на пасовиську так, аби цього не бачили інші. Нарешті, щуряча отрута вражає швидко. Якби нею нагодували корів ще в економії, тварини б недалеко від неї відійшли. Не забувайте: вони щоразу мерли під вечір. Або їх справді чимось таким годували мої пастухи, але ви повинні це довести, — або селяни мають усі підстави вірити в наслану моровицю. Як закликає Шимчиха.

— А вона закликала?

— Отець Василь, наш соколівський батюшка, обмовився про те в проповіді. Уранці на службу ходять переважно баби. Ось вони й понесли. Я чув потім, Шимчиха після церкви з ними про щось говорила. Згадувала всує панночку Соколовську. Тоді ж уперше пішло по селі, що вона — навчена відьма. Далі не хочу втомлювати вас подробицями. По тому здохло ще кілька корів. Олесю бачили в неділю на службі й чули, як кляне Микиту. Від початку тижня — два випадки. Я не можу тримати худобу зачиненою. Та вже не відаю, на яке пасовисько виганяти, знаєте-о.

Поки економ говорив так, у Платона зродилися деякі думки. Проте вирішив поки промовчати. Недільський викликав у нього двоїсті відчуття. Ніби зацікавлена особа, хоче, аби мор його худоби припинився. Але й не вдаряє пальцем об палець, не пробує знайти причини і розібратися самому. Чим далі Чечель слухав його, тим більше схилявся до висновку — соколівський поміщик не від того, щоби позбавитися молодої сусідки. Звинувачення у відьомстві ніби відкидає, адже справляє враження раціональної людини. Але не заважає якійсь там Палажці з хутора — не тутешній, чужинці, зайді — баламутити народ.

І до речі...

— До речі, Левку Дмитровичу. Я чув, та ваша Шимчиха вже не вперше влаштовує тут лови на відьом.

— Вона не моя.

— Гаразд. Просто — Шимчиха, — погодився Платон. — Так це чи ні?

— Правда, — легко й спокійно визнав Недільський. — Два роки тому в однієї тутешньої жінки померло немовля. Спершу було здорове, родина довго хотіла дітей, та не виходило. Як сходили на болота, до Прокопихи, ніби владналося. Жінка понесла, чоловік замовив сорокоуст во здравіє. Мале року не прожило. Спершу нічого, на радість. Аж раптом хиріти почало, задихатися. Земського лікаря привозили, він руками розводив. Хотіли до Прокопихи — не встигли, дитя померло. Прокопиха потім придибала й знайшла під порогом суху жаб’ячу шкуру. Хто й коли підкинув — згорьовані батьки не знали. Та ще як з дитиною все почалося, казали — хтось поробив.

— Ви ж не вірите...

— Платоне Яковичу, ніхто не говорить зараз про віру чи недовіру. — Економ почав дратуватися. — Ви просили розповісти історію, я її переказую, як чув. Словом, Прокопиха заявила: до них хтось заходив і заморочив. Господарі й не помітили того дійства зі шкурою. Тут сусідка візьми і згадай — до них же Юстина Авраменкова навідувалася. Про неї давно на селі говорять — відьма, чоловіка зі світу зжила. На чужого око поклала, та не змогла причарувати. Ось і вирішила помститися, звести дитину того, хто зневажив. Тоді Шимчиха зібрала народ біля храму на майдані. І повела особливо затятих у двір до Юстини.

Недільський замовк.

— Неохоче згадуєте, — зауважив Чечель.

— Я потім сходив до церкви й подякував Господу, що не пролилася кров. Хоч