Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

521
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові" автора Ю. Несбе. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 44
Перейти на сторінку:
приїхав із самої Алти, щоб оглянути Кнута. Уго сказав доктору і решті всім, буцімто Кнут упав зі сходів. А я... я нікому нічого не сказала, а Кнутові твердила, що це сталося випадково та більше не повториться.

Я неправильно зрозумів. Неправильно зрозумів, ко­ли Кнут сказав, що мати переконувала його «не боятися через батька».

— Ніхто нічого не знав, — повела вона далі, — аж доки, одного вечора, коли в домі Уве зібралася звичайна компанія пияків і хтось із них почав питати, що насправді сталося, Уго розповів їм про свою нешанобливу дружину і виплодка та як навчив їх послуху. Тож усі в селищі дізналися. А тоді Уго вийшов у море.

— То ось що проповідник мав на думці, коли казав, що Уго намагався втекти, не сплативши за борги?

— Це і чимало іншого, — кивнула Лея. — У тебе кров зі скроні йде.

Вона скинула свій червоний шовковий шалик і зав’я­зала його мені навколо голови.

Від тієї миті я нічого не пам’ятаю аж до часу, коли прийшов до тями, скулений, на задньому сидінні її машини і Лея сказала мені, що ми приїхали. У мене, ймо­вірно, був невеликий струс мозку, сказала вона, і через те я такий сонний. Вона сказала, що буде краще, коли вона проведе мене до лісової хатини.

Я рушив, не чекаючи на Лею, і, коли вже був далеко від селища, сів на камінь при дорозі. Світло і спокій. Як буває перед бурею. Або після бурі. Коли буря змела все живе з лиця землі. Клапті туману сповзали додолу зеленими схилами пагорбів, наче примари в білих простирадлах, поглинаючи низькорослі гірські берізки, а коли ті знову з’являлися з туману, то здавалися зачарованими.

Тоді вона наздогнала мене. Вийшла з туману, похитуючись, теж наче зачарована.

— Вийшов на прогулянку? — запитала вона з усмішкою. — Може, нам в один бік?

Таємні хованки.

У моєму вусі почало свистіти й пищати, мені трохи паморочилось у голові, тому Лея, про всяк випадок, взяла мене під руку. Прогулянка відбулася надзвичайно швидко, можливо, тому, що я, здається, не весь час був при тямі. А діставшись, нарешті, лісової хижі, я звідав дивне відчуття повернення додому, у мирний та безпечний куточок Всесвіту. Нічого схожого я ніколи не відчував у жодному з дуже багатьох місць в Осло, де мені випадало мешкати.

— Тепер ти можеш поспати, — сказала вона, помацавши мені лоба. — Завтра жодних навантажень. І нічого не пити, крім води. Обіцяєш?

— Куди ти? — запитав я, коли вона встала з краєчка ліжка.

— Додому, звісно.

— Ти так квапишся? Кнут же у діда.

— Не так, щоб я дуже поспішала. Однак, я гадаю, тобі слід лежати спокійно, не балакати і ні про що не хвилюватися.

— Я згоден. Але чи не могла б ти полежати тут зі мною тихесенько? Бодай трохи.

Я заплющив очі. Я чув її спокійне дихання. Мені здавалося, що я відчуваю, як вона вагається.

— Я безпечний, — запевнив я її. — Я не п’ятде­сятник.

Вона тихенько засміялася.

— Тоді згода. Але трішечки.

Я присунувся ближче до стіни, і вона втиснулася поруч на вузькому ліжку.

— Я піду, коли ти заснеш, — пообіцяла вона. — Кнут рано повернеться додому.

Я лежав, відчуваючи себе напівпритомним, а водночас — надзвичайно чітко сприймаючи своїм загостреним чуттям її пульс і тепло її тіла, запах із вирізу її блузки, запах мила від її волосся, її долоню, її руку, яку вона по­клала так, щоб наші тіла не торкалися одне одного.

Коли я прокинувся, у мене було відчуття, що зараз ніч. Напевне, через оту цілковиту нерухомість довкілля. Навіть коли опівнічне сонце в зеніті, то враження таке, що природа відпочиває, що її серцебиття уповільнюється. Обличчя Леї зісковзнуло мені на плече, до моєї шиї: я відчував її носик та її рівне дихання проти моєї шкіри. Мені слід було би розбудити її, нагадати їй, що час іти, якщо вона хоче встигнути додому раніше за Кнута. Звісно, я й сам хотів, аби вона встигла, щоби хлопчик не хвилювався. Але я також хотів, щоб вона залишилась, принаймні ще на кілька секунд. Тому я не рухався, просто лежав і відчував. Відчував, що я живий. Так, якби її тіло давало мені життя. Удалині розлігся гуркіт. Я відчув, як її вії ковзнули по моїй шкірі, і зрозумів, що вона прокинулася.

— Що то було? — запитала вона пошепки.

— Грім, — сказав я. — Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.

— Тут взагалі не буває грому, — зауважила вона. — Тут занадто холодно.

— Може, йде тепліша погода з півдня.

— Можливо. Я бачила лихий сон.

— Про що?

— Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.

— Той тип з Осло? Чи Уве?

— Я не знаю. Не розгледіла.

Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.

— Ульфе?

— Що?

— Ти бував у Стокгольмі?

— Так.

— Там гарно?

— Там дуже приємно влітку.

Вона трохи підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на мене згори вниз.

— Юн, — промовила вона. — Лев.

— Тип із Осло ще й гороскоп мій розповів?

Вона похитала головою.

— Я бачила твій медальйон, коли ти спав. «Юн Гансен, народився 24 липня». Я —Терези. Ти — вогонь, а я — повітря.

— Я горітиму в пеклі, а ти полинеш до раю.

Вона усміхнулася.

— Це перше, про що ти подумав?

— Ні.

— Тоді що було першим?

Її обличчя було так близько, її очі — такі темні та глибокі.

Я не знав, що її поцілую, доки не зробив цього. Я навіть не впевнений, чи то я її поцілував, чи вона мене. Одначе далі я схопив її в обійми і міцно притиснув до себе, відчуваючи, як напружилось її тіло, наче ковальський міх, а тоді, зі стогоном, повітря вийшло з її вуст:

— Ні! Не можна!

— Леє...

— Ні! Ми... Я не можу. Пусти!

Я відпустив її.

Вона підвелася з ліжка. Стала посеред кімнати, тяжко дихаючи і спрямувавши на мене розлючений по­гляд.

— Я гадав... — став виправдовуватись я. — Пробач. Я не хотів...

— Чшшш, — тихо сказала вона. — Цього не було. І такого більше не станеться. Ніколи. Ти зрозумів?

— Ні.

Вона знову випустила повітря з довгим тремтливим стогоном.

— Ульфе, я заміжня.

— Заміжня? Ти вдова.

— Так, ти просто не розумієш. Я не за ним заміжня. Я заміжня за... всім, що тут. За всім, що тут є. Ти і я, ми належимо до двох різних світів. Ти заробляєш на життя наркотиками, а я — прибиранням у церкві, я вірянка. Я не знаю, заради чого живеш ти, але я живу заради цього і заради свого сина. Решта не має значення, і я не дозволю, щоб... дурна, безвідповідальна фантазія зруйнувала це все. Я не можу собі цього дозволити, Ульфе. Це

1 ... 31 32 33 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"