Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Я посміхнулася, подивилася йому у вічі:

– Я кохаю тебе, Льош!

– І я кохаю тебе, Касю!

Потім він годував мене малиною зі своїх губ, ми цілувалися, про щось балакали і сміялися, коли вдалині почувся гуркіт автомобіля. Час вийшов, настав час розлучатися. Вовка їхав до нас ґрунтовою дорогою, а ми не могли ніяк насититися один одним.

– Коли ми побачимось знову, Льош?

– Не знаю, маленька. Завтра я заступаю на добу, а потім щось вигадаємо! – він обійняв мене, важко зітхнувши, поцілував у скроню. – Думатиму про тебе! Біжи!

А в мене наче ноги до землі приросли, не можу й кроку ступити. Довелося себе змусити.

Олексій

Я згадував ці поцілунки з ароматом та смаком малини. Як добре тоді було! Так легко. Ми могли просто лежати поруч один з одним і не думати про жодні проблеми. Вона дзвінко сміялася, а я годував її малиною і був по-справжньому щасливим.

Я знову зробив ковток віскі і запитав, куди це все поділося… Чому я забув це почуття легкості та свободи? Може мене закрутило у вирі дорослого життя? Чи я сам витіснив усе це зі свого серця та мозку, намагаючись забути Касю і переконати себе, що мій шлях без неї правильний?

Найдивовижніше, що все життя я намагався чогось досягти, зробити своє життя кращим, але більше ніколи не відчував нічого подібного, що тоді випробував із цією дівчинкою. Кудись зникло все: романтика, радість та задоволення від того, що ти робиш когось щасливим. Так, власне, кого робити щасливим? Мені сорок один на носі, а не маю ні сім'ї, ні серйозних захоплень. Тільки ось ця квартира та робота, якою я намагаюся заповнити внутрішню порожнечу.

Ще два дні тому я хотів з'їздити у відпустку на море, затусити там з якоюсь довгоногою і пишногрудою красунею. А зараз раптом виразно зрозумів, що це все лише спроби обдурити себе, замінюючи справжнє чимось фальшивим.

Того дня, коли ми були з Асею в гаю, був останнім, коли я міг бути вільно самим собою і відчував при цьому гармонію та щастя. Все було спокійно і правильно, доки я не почав пливти проти течії. А потім все в одну мить зруйнувалося.

Щоденник Касі

20 серпня

Мама запропонувала сходити на озеро позасмагати. Ми затишно розташувалися на березі, я дістала з сумки книгу, але раптом вона зненацька почала розмову про Льошу. Ми з мамою завжди були чесні одна з одною і досить відверті. Але все, що стосувалося цього літа, я їй, звичайно, не розповідала.

Надто це було особисте. Але мама вирішила, мабуть, що настав час поговорити.

– Ася, мені тітка Катя сказала, що в тебе тут залицяльник з'явився.

Що це за слово таке – «залицяльник»? Я подумки засміялася, приміряючи його до Льоші. Ні, він скоріше герой-коханець, моя найпотаємніша та найінтимніша таємниця.

– Так, мам. – я не знала, як вести цю розмову, відповідала коротко виключно на поставлені запитання.

– У вас із ним серйозно? Розкажи мені про нього.

Мама намагалася бути тактовною, і сама помітно нервувала, акуратно забираючись у найдальші куточки моєї душі. Звичайно, мені хотілося поділитися з нею своїм щастям, але водночас десь усередині роз'їдало заперечення цієї розмови, бо однозначно доведеться недомовляти і, можливо, навіть брехати.

– Мені здається, що серйозно. Мені добре з ним, і я відчуваю, що це моя людина. Тільки ось… він старший за мене.

Я не дивилася мамі в очі, відвівши очі вбік, і почула її важке зітхання. Її думки були надто гучними, щоб я їх не могла почути, але вона їх таки озвучила:

– Асю, він дорослий чоловік із певними фізичними потребами…, – вона старанно підбирала слова та вдивлялася в моє обличчя, яке залилося густою фарбою, – у вас із ним щось було?

Я не знала, що їй відповісти. Останнім часом у неї сильні стрибки тиску. І хоч вона здається абсолютно спокійною, не знаю, як далеко може зайти наша розмова. Та й, як не крути, вона у будь-якому разі переживає. Я подивилася на неї, ніби просячи не продовжувати, але механізм уже запущено. За моєю реакцією та поглядом вона все зрозуміла. І знову тяжко зітхнула.

– Ася, доню… зрозумій, зараз ще зарано. Ти в селі наїздами, а він дорослий чоловік, якому треба розумієш. Потім почнеться студентське життя, він тут, ти там – чи витримають ваші стосунки такі перерви між зустрічами та цю відстань?

Я сама вже думала про це не раз. З Льошою ми ніколи не обговорювали, що буде далі. Та й загалом ми жили сьогоднішнім днем ​​і насолоджувалися тим, що у нас є. А зараз мама торкнулася найсумнішої і найболючішої теми.

– Я не знаю, мам. Але зараз нам добре разом. І мені здається, що ми впораємося.

– Я розумію, Асю. Я теж була молодою, і я добре пам'ятаю, як все сприймається у цьому віці. Просто та складно одночасно. Але ми з батьком дуже переживаємо за тебе і боїмося, щоби тобі потім не було боляче.

– Ми не бачилися майже місяць, мамо. Що може бути ще болючішим?

Вона знову важко зітхнула.

– Аська, тато боїться собі зізнатися, що ти вже виросла. Він ще не готовий до цього всього. Та й чи виросла? Тобі здається, що ти вже доросла, але чи вистачить тобі сили та духу справлятися з дорослими проблемами?

Куди мені? Справді. Особливо після того, як я пережила свою можливу вагітність. Я мовчки дивилася на те, як бджола збирала пилок з рожевої конюшини.

– Ось які у вас стосунки? Ти місяць була вдома? Він дзвонив тобі? Намагався побачитися?

Усередині все опустилося. Ні, він не дзвонив, не писав і не з'являвся. Навіть… (мене раптом осяяло) записок нових не було. Мені в душу, наче отруйного піску сипнули, і він мертвим тягарем ліг десь на дні. А вона продовжувала:

– Доню, це не дуже нормально, розумієш? Відносини – це коли люди намагаються одне одного зробити щасливим. Разом, розумієш?

– Мам, у нас все добре, правда. Ти ж не знаєш його зовсім. Він дуже дбайливий до мене, – спробувала виправдати Льоху чи то перед мамою, чи перед самою собою, – просто обставини…