Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька од безсилля і злості повивались намороззю очі, а в жилах на скронях більшало крові.

— Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю.

— Тоді продай, Панасе, корову.

— Корову!? Ти що?… — У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бідній селянській сім'ї? Навіть мати примовкла…

Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти — продав корівчину, а я пішов учитися…

Та це було потім. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити «басурмена», я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником і вже тільки тоді, смакуючи, розгортаю палітурки.

— «Космографія», — читаю вголос незрозумілий заголовок, перегортаю сторінку і на другій, поміж нашими літерами, бачу багато чужих і якихось незрозумілих значків. Радості як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, і, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усіх боків підбиратися до її трудного розуму.

Ідучи на поле, я вже з гіркотою поклав у торбу «Космографію». Мати помітила, що зі мною щось не те, і занепокоїлась:

— Може, тобі в попа біблію дали? То зараз же занеси її назад… — Моя мама десь чула, що найрозумнішою і найтяжчою книгою в світі є біблія: дочитаєш її і, гляди, повилітають клепки з голови.

— Не біблію, а космографію.

— Космографію? — перепитала і заспокоїлась мати. — Ну, тоді читай.

Добре їй було сказати «читай», а от як мені вчитати ту космографію? До вечора моє чоло морщилось над цією книгою, наче дядьківський постіл, та щось второпати ніяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скільки і яких є планет і яка відстань од землі до місяця і сонця, але незрозумілі значки, літери і такі слова, як синуси, тангенси, астрономія, метеорологія, космологія та й безліч інших, доводять мене до гіркого розпачу.

Наді мною кружляли далекі планети, про існування яких я не знав до сьогоднішнього дня, а перед очима розпливались туманні слова, що ховали од мене великі таємниці.

Приголомшений велемудрою наукою, я підводжуся з охололої стерні. На полі так само гнеться над плугом орач, так само вітряки намотують на крила бабине літо і час, але вже небо за ними не має ні кінця ні краю, і скільки не йтимеш до нього, воно буде відходити од тебе… А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й біжить собі поміж зорями? Про неї я знав, як тільки зіп'явся на ноги…

— Ну то що? Так нічого й не втямив? — шпигонув насмішечкою Петро. — Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:

— Ще втямлю! То спочатку трудно.

Але хто пособить мені розібратись у книжці? Я перебираю в пам'яті грамотіїв своєї вулиці, та всі вони щонайбільше знають написати листа і ждати отвєта, як соловей лєта. Міг би допомогти піп, але я не піду більше до нього пекти раків, і досі сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці… О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастіяна, який усю війну пройшов, не раз був поранений, а потім партизанив у Летичівських лісах? Він же всякі папери приймає аж з самої Вінниці! Окрім, того, дядько Себастіян добре знає мого батька та й мене пізнає на вулиці, навіть добридень каже.

Увечері, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота і, про всяк випадок, з вулиці, заговорив до матері:

— Чуєте, мені треба піти в бідком.

— Куди, куди? — від подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.

— У бідком! — кажу з гідністю, але трохи відступаю од воріт.

— Що, може, маєш виступати перед громадою? — раптом веселіє мати.

Я це зрозумів як дозвіл і одразу ж здимів з материних очей. Вона говорить, що це робити я умію, як ніхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.

Отож городами, на яких ще на радість горобцям стояла матірка, я подався до бідкому, де вечорами завжди було гамірно і людно. Тут біднота зустрічалася із своїми надіями, тут вона слухала ленінську правду і не раз за неї брала до рук і російську трьохлінійку, і англійські, французькі, німецькі та австрійські рушниці.

Очевидно, ще було рано. В приміщенні комбіду порався лише сторож (він курів деркачем і люлькою-макітрівкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишній підписар, колишній сільський староста і колишній голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнім, навіть воєнкомівські штани і облинялий, напнутий пружиною, картуз. І тільки з півфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анічутінку нічим не журились. Не було їх лише на приступці носа — на неї хтось накинув сітку прожилок, які міняли колір залежно від того, скільки і чого випивав чоловік.

Почувши біля порога шамотіння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуваті навскісні очі і одразу ж прикрив їх зморшкуватими повіками, матеріалу яких вистачило б на значно більшого чоловіка.

Я й досі не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим і не сонним, з його очей проглядали і настороженість, і обережність, і лукавство, а з-поміж них прокльовувався і знову десь причаювався розум. Та досить було чоловікові прикрити очиці капицями повік, як з безлічі їхніх зморщок непереможно бризкала нічим не прихована хитрість. Але їй мало було місця на повіках, і вона струшувалась на ніздрі носа, на уста, підборіддя і владно глузувала над усім і всіма. Напевне, для кіно дядько Шевко був би неабиякою знахідкою. Химерною була і Шевкова слава.

Коли в київському цирку об'явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах і зборнях по мужицьких шкурах засвистіли німецькі й австрійські шомполи, у нашому селі ніхто не захотів стати старостою. Скоропадчики цілий день тримали на сході людей, але від староства відмовились і багаті і бідні — мало було честі вибивати чужинцям зерно, худобу й