Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Якби я не народився, — сказав він, вказуючи на надгробок, — ця жінка була б сьогодні живою, і моя сестра разом із нею, а мій батько був би плантатором і вирощував дур-зілля, і всі вони втрьох жили б щасливо он у тому домі.

Бертран був надто близький до того, щоб закоцюбнути, аби спромогтися на якусь відповідь, навіть якби вона в нього і була, а Макевой, який так само всім тілом трусився від холоду, узяв поета за руку і сказав:

— Годі тобі, це як той гріх нашого вітця Адама, що падає на всі наші голови; ми ніколи цього не просили, але ось, так склалося, що він є, і коли ми зголошуємося жити, то мусимо вже жити разом з ним.

Ебенезер звик бачити Молден, у якому кипить бурхливе життя і після настання темряви творяться прикрі діла, але зараз скидалося на те, що люди були тільки у вітальні; у решті будинку, так само, як і надворі й у надвірних прибудовах — він пильно, відчуваючи гіркий сором, подивився у напрямку сушарні, — було темно й тихо. Поки вони йшли безлюдним двором до головного входу, який виходив на південний захід до могили й Затоки, що лежала за нею, Макевой, бажаючи цим, безсумнівно, якось зігрітися, а заодно і втішити Ебенезера, цокотячи зубами, вирік, що це єдине світло було добрим знаком: безперечно, це означало, що Ендрю Кук навів у домі лад і чекав разом зі своєю невісткою новин від свого блудного сина. Він буде страшенно радий їх бачити; їх одягнуть і нагодують і одразу ж піднімуть тривогу та пошлють звістку в Енн-Арундел-Таун, щоб перехопити Довгела Бена Еврі.

— Не треба, — Ебенезер похитав головою. — Від таких байок боляче ще більше, ніж від правди.

Макевой сердито відпустив його руку.

— І досі ще дівак, — крикнув він. — Тільки й думає, що про свою втрату, а до інших йому байдуже! Давай, біжи й умирай собі на тій могилі!

Ебенезер похитав головою; він хотів пояснити своєму ображеному товаришу, що страждає не тільки від того, що втратив він, а і від того, що втратили Макевой, і Анна, і Ендрю, і навіть Бертран, страждає від того, як усе взагалі склалося, бо він вважає себе відповідальним за все, і що біль втрати, хоч би яким сильним він був, був ніщо супроти того болю, якого завдає йому ця відповідальність. Ті, що впали, страждають внаслідок Адамового падіння, хотів він пояснити; але знаючи і розуміючи це, бо ж це знання прийшло до нього разом із падінням, наскільки більше мав страждати сам Адам! Але його надто міцно стисли лещата холоду і розпачу, щоб він міг пояснити цю свою філософію.

Вони підійшли до дому.

— Краще було б подивитися у вікно, перш ніж стукати у двері, — сказав Бертран. — О, Боже мій, і що скаже хазяїн Ендрю, коли побачить мене, а він же послав мене для того, щоб я був вам порадником!

Вони підійшли до освітленого вікна у вітальні, звідкіля було чутно чоловічий сміх і слова розмови.

Макевой дістався туди перший.

— Якісь чоловіки грають у карти, — доповів він, а потім його обличчя скривилося від раптового болю.

— О Боже! Невже це бідолашна Джоан?

Бертран поспішив до нього.

— Так, це та сама свинарка, а отам, у перуці, хазяїн Ендрю, але…

Тепер він також виглядав дуже збентеженим.

— А хай йому грець, хазяїне Ебене! Це полковник Роботем!

Але цієї ж миті Ебенезер і сам уже стояв біля вікна і мав змогу побачити ці та інші, ще більші дивовижі на власні очі. Джоан Тоуст, яка була така виснажена і сточена своїми недугами, що мала вигляд якоїсь прокаженої з Бедламу, шкандибала, тримаючи в руках глечик з пивом, до столу, вкритого зеленим сукном, що стояв посеред вітальні, а довкола нього за грою в карти сиділо п'ятеро джентльменів: правник, лікар і проповідник Євангелія Річард Совтер, який затягувався люлькою і закликав усіляких святих бути свідками того, які кепські карти йому здали; бондар (він якраз здавав) Вільям Сміт, котрий, надимаючись від пихи, усміхався, дивлячись на гравців за столом і цибухом люльки вказав Джоан Тоуст, щоб вона наповнила склянку Ендрю Кука; Бертранів огрядний і життєрадісний тесть з округу Телбот, полковник Джордж Роботем, котрий, здавалося, був заклопотаний чимось зовсім іншим, ніж грою в «мушку»; сам Ендрю Кук, котрий схуд і виглядав дещо старшим, відколи Ебенезер його востаннє бачив, але він був ще більш бистрооким, ніж будь-коли, тримаючи карти здорового лівою рукою і, мов старий орел, зиркаючи на інших, наче вони були не супротивниками, а його здобиччю; і нарешті, що вразило найбільше, праворуч від усохлої руки Ендрю, стискаючи карти й весело жартуючи так, наче вони були в «Медальйоні», сидів Генрі Берлінґейм, досі в подобі Ніколаса Лоу з Телботу!

— Дуже добре, джентльмени, — вирік бондар, роздавши карти чотирьом гравцям. — Здається мені, що я розділяю вдачу пана Совтера.

— Скажіть це навпаки, що він у вас на паях, — зауважив Берлінґейм, — і в тому буде більше правди, ніж поезії, коли ми підемо до суду.

Совтер похитав головою, вдаючи, нібито він у розпачі.

— Клянусь горобцем святого Домініка, любі сусіди! Якби наша справа була бодай уполовину така слабка, як ця недоношена роздача-недодача, то, присягаю, ми б далі вбиральні суду не пройшли.

— Як ми всі знаємо, ви й так нікуди не пройдете, — по-дружньому покпив з нього Берлінґейм, — бо єдина тут справжня справа, за яку можна сперечатися, — це розмір вашого хабара!

— Ну, хлопці, годі вже вам, — мовив Ендрю Кук. — Усі ці балачки про хабарі й недоносків лякають полковника! — Він сардонічно всміхнувся до полковника Роботема. — Пробачте моєму сину, надто він уже прямовитий, Джордже, це його відома вада, як, насмілюся сказати, зауважила ваша донька.

За вікном Бертран аж рота роззявив.

— Ви чули це, хазяїне Ебене? Він назвав того добродія своїм сином! Якогось незнайомця!

— Тут щось не так, — погодився Макевой, — але все виглядає тихо-мирно. — Не бажаючи зволікати далі, він постукав у шибку.

— Агов! Агов! Впустіть нас, а то ми тут дуба вріжемо!

— Ні, хай Бог милує! — скрикнув Бертран,