Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Клянуся кров'ю святого Януарія!

— Подивися, С'юзен, що там таке, — спокійно наказав бондар, і Джоан Тоуст поставила глек до мисника.

— Ебенезере, сину мій, — мовив Ендрю Кук, — принеси-но сюди свого пістоля. — Берлінґейм поклав свої карти на зелене сукно сорочкою догори й зробив так, як йому сказали.

Джоан Тоуст відчинила двері й висунула назовні ліхтар.

— Хто там? — гукнула вона байдужим голосом.

— Тікаймо! — пробурмотів Бертран і кинувся через двір.

Макевой відступив від вікна і схвильовано прикусив нижню губу.

— Ну, що скажеш, Ебене? — прошепотів він. — Чи, може, нам краще втекти?

Але поет ані поворухнувся, ані відповів, бо, побачивши у вітальні те дивне збіговисько, він був такий приголомшений, що це повернуло його назад (або ж можна сказати, вперед на повне коло) до того крихкого душевного стану часів його молодості, коли він надягнув на себе набедреник дівоцтва і лати лауреатства, щоб захистити його; і коли він на додачу почув, як його батько звертається до Берлінґейма — це просто неймовірно! — «сину мій» і «Ебенезер», то вмить укляк, не сходячи з місця, і не від холодного вітру, що дув із Затоки, а від того самого чорного вітерцю, що колись тричі перед тим — у Коледжі Святої Маґдалени, у «Медальйоні» й у його кімнаті на Паддінґ-Лейн — дихнув з глибин Прірви і від якого його кістки взялися кригою.

— Хто там? — повторила Джоан.

Макевой вийшов з-за спини Ебенезера, і світло, що падало з вікна вітальні, освітило його обличчя.

— Це я, Джоан Тоуст, — сказав він непевно. — Це Ебен Кук і Джон Макевой…

Із вуст Джоан злетів крик, і вона схопилася за одвірок; ліхтар вислизнув з рук, упав на землю і згас. Із передпокою, у неї з-за спини пролунав чоловічий голос:

— Якого біса?

— Напевно, нам, зрештою все ж таки краще було втекти, — додав Макевой. Але Ебенезер, який навіть уже і не тремтів, стояв як укопаний.

Поет прокидається від свого пекельного сну, щоб стати наяву перед судом Радаманта

Минали століття за століттям, так принаймні здавалося Ебенезеру, а він і досі перебував у володіннях Люципера, де, спокутуючи свій гріх Жадання і Гордині, мусив зазнавати подвійних тортур: перші полягали в тому, що його через короткі проміжки часу переносили з вічного вогню до льодів Кокіта, що їх наморозив своїми крилами сам Король Пекла; другі, яких він зазнавав не так часто, хоч вони були нестерпнішими, полягали в тому, що він мусив дивитися на те, як просто перед його очами змішуються і переливаються одне в одне обличчя Джоан Тоуст і його сестри Анни. Джоан схилялася над ним, її обличчя, не спотворене хворобою, було веселим, як колись у Лондоні, її сукня була ціла і чиста, від пранців не залишилось і сліду, її очі були ясними й випромінювали ніжність — і справді, її обличчя належало зовсім не їй, це було обличчя Анни Кук! Потім, дивлячись на обличчя сестри, він бачив, як її очі наливаються червоним і блякнуть, погляд стає тупим, зуби гниють у яснах, плоть вкривається гнійниками і шкіра злазить, відкриваючи м'ясо, — аж поки, маючи нарешті обличчя Джоан Тоуст, вона робилася Джоан Тоуст, після чого цей цикл інколи починався знову. Від цієї метаморфози у нього спирало в грудях, він задихався, кричав, вимахував руками й ногами у полум'ї й льоду, харамаркав якісь блюзнірства, такі ж темні й незрозумілі, як і Плутосове «Papè Satan aleppe…»[103]. Тим-то неважко собі уявити, як він зрадів, переконавшись, що Анна анітрохи не змінилася, коли він нарешті розплющив очі й побачив, як вона сидить біля його ліжка і читає книжку. Він відчув таку неймовірно величезну полегшу, що йому навіть забракло сил висловити це своє почуття; він одразу ж заснув глибоким сном без сновидінь.

Прокинувшись удруге, він був більш притомним; він зрозумів, що якийсь час був хворим і марив, але скільки це тривало — день чи місяць, про те він і гадки не мав, однак тепер його гарячка минула. Він був безмежно радий, побачивши, що його сестра і досі сидить коло нього, бо тепер був цілком спроможний звернутися до неї.

— Любо Анно! Як це мило з твого боку, що ти мене доглядаєш…

Він більше нічого не сказав, бо його сестра, плачучи від радості, скочила зі свого крісла, щоб обійняти його, але мовчав він ще й тому, що раптом зрозумів, яка це неймовірна річ, що вона тут і, вочевидь, ціла і здорова!

— Присяй-бо, де це я? — прошепотів він. — Звідкіля ти взялася?

— Це довга історія! — схлипнула Анна. — Ти вдома, Ебене, в Молдені, і, хвала Богу, ти знову серед живих!

І, не відпускаючи його зі своїх обіймів, вона гукнула крізь прочинені двері:

— Роксанно! Ходи сюди, скоріше! Ебен прокинувся!

— Роксанна також? — Ебенезер заплющив очі, щоб зібратися.

— Ти ще слабкий, бідолашний! О Господи, якби ти тільки знав, як я ридала, коли дізналася, що зробив капітан Еврі, і як я прагнула померти разом з тобою, і як я боялася, що ти помреш тут, у Молдені, і зіпсуєш диво… О Боже, треба стільки всього розповісти!

Місіс Рассекс і Генрієтта ввійшли з передпокою, і на їхніх обличчях, здавалося, не можна було помітити жодних ознак тих нещасть, що їм довелося пережити. І коли перша радість трохи вщухла, поет довідався про обставини їхнього порятунку.

— Без Божого втручання тут не обійшлося, ні додати ні відняти, — по-простому заявила місіс Рассекс. — Бо як іще можна це пояснити? Довгело Бен Еврі — це Бенджамін Довгелоу з Черч-Кріка, моє перше і давно втрачене кохання!

Негайно після того, як він розправився з трьома бранцями-чоловіками, сказала вона, капітан каперів гукнув жінок на корму, вочевидь, щоб сповнити свою обіцянку розважитися з ними, але, як з'ясувалося, усі їхні страждання обмежилися тим, що їм довелося вислухати кілька похітливих зауважень, бо коли він взнав її ім'я, а потім, розпитавши трохи більше, почув її дівоче прізвище, його ставлення до них цілком змінилося: він вибачився, що викинув чоловіків за облавок, висловивши надію, що вони