Читати книгу - "Спомини"

Римо-католицька Кам’янець-Подільська дієцезія, зліквідована ще за царських часів (1865), в 1883–1918 pp. мала статус Апостольської адміністратури. Відновлена у 1918 р. за гетьмана Скоропадського, вона була знову знищена в радянські часи. Єпископ-ординарій Петро Маньковський (Piotr Mańkowski, 1918–1926) був заарештований і висланий до Польщі. Така сама доля спіткала в 1930 р. Кам’янець-Подільського апостольського адміністратора о. Яна Свідерського (Jan Świderski, 1926–1930). У 1931 р. усі священики дієцезії були заарештовані, і вона, фактично, припинила своє існування. Влітку 1944 р. Львівський митрополит Болеслав Твардовський (1923–1944) призначив апостольським адміністратором Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольфа Кукурудзінського (Adolf Kukurudziński, 1894–1970). Поляк родом з Поділля, він був висвячений у 1917 р. після закінчення Житомирської семінарії, служив сотрудником і катехитом у Проскурові (тепер Хмельницький), Новому Заводі, Луцьку, Володимирі-Волинському, Здолбунові, Острозі. У 1923–1927 pp. вивчав канонічне право в Люблінському університеті, де здобув докторат, певний час викладав канонічне право у Луцькій семінарії, у 1929–1931 pp. служив на парафії в Берестечку. З 1932 р. був промотором справедливости в курії Луцького єпископа Адольфа Шельонжека, віце-редактором Інстутуту Католицької акції та тюремним капеланом Луцька. 7 липня 1941 p., після окупації України німецькими військами, був призначений генеральним вікарієм Луцького єпископа для Кам’янця-Подільського, але розгорнути діяльність на Поділлі йому не вдалося, бо 27 грудня 1944 р. він був заарештований органами НКДБ і засуджений “як агент Ватикану” на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Інти (Комі АРСР). Після звільнення в 1954 р. повернувся на Україну. Після звільнення у 1955 р. душпастирював у Мирополі біля Полонного (Житомирська дієцезія). У 1957 р. був депортований з СРСР до Польщі, оселився в Ополі, де працював суддею-авдитором (1958) та офіціялом єпископського суду (1959). З 1960 р. був капеланом сестер Нотр-Дам у Ґлубчицях, а з 1962 — капеланом шпитальних сестер-францисканок у Прушкуві біля Ополя, де й помер 23 листопада 1970 р.

Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі адміністратора Середньої Азії о. Владислава Буковинського (Władysław Bukowiński, 1904–1974), родом з Бердичева, який дійсно перед війною, у 1936–1939 pp., викладав катехитику і соціологію у Вищій духовній семінарії в Луцьку, а в радянські часи, після кількох строків у таборах (1939–1941, 1945–1955, 1957–1961), 20 років плідно працював у Караганді, за що його називали “апостолом Казахстану”. Після свого другого ув’язнення він був засланий на три роки до Караганди, але вже через два роки був знову засуджений на три роки ув’язнення. Саме про це ув'язнення о. Буковинського в таборі в Іркутській обл. згадує тут Йосиф Сліпий (хоч і припускається неточности щодо його терміну). Після звільнення в кінці 1961 р. о. Буковинський повернувся до Казахстану і підпільно душпастирював у Караганді, виконуючи обов’язки адміністратора Середньої Азії аж до своєї смерти в 1974 р. Залишив спогади про своє перебування в таборах і на засланні: Władysław Bukowiński. Wspomnienia z Kazachstanu. Paryż — Rzym 1981 (перевидання: Gdańsk 1989; Biały Dunajec — Ostróg 2006). У 2006 p. розпочався процес його беатифікації, який вже наближається до завершення. Див. також видання його листів: Władysław Bukowiński. Listy / ред. Jan Nowak. Kraków 2007, і працю постулятора його беатифікаційного процесу Яна Новака: Jan Nowak. Świadek. Życie i działalność sługi Bożego ks. Władysława Bukowińskiego, apostoła Kazachstanu. Kraków 2009.

Канонік Каунаської архидієцезії Юозапас Станкевічус (Juozapas Stankevičius, 1903–1974) дійсно був агентом радянських спецслужб під кодовим ім’ям “Неріс”. МДБ завербувало його в 1946 р. в надії, що він завоює довір’я інших членів капітули і стане адміністратором Каунаса, а з часом і всіх інших дієцезій Литви. План вдався, і Станкевічус став спочатку канцлером, у 1947 р. — адміністратором Каунаської архидієцезії (до 1965), а в 1949 — також адміністратором Вілкавішкіської та Кайшадоріської дієцезій (до 1957). Він відразу ж зайняв позицію лояльности та співпраці з радянською владою як передумови збереження Католицької Церкви в Литві від цілковитого знищення. Фактично, він був “primus inter pares" серед усіх адміністраторів Литви, і становище Церкви залежало від його відносин з радянською владою. Він публічно визнав радянську владу, активно підтримував зовнішню політику та мирні ініціятиви СРСР, закликав литовське підпілля скласти зброю. Оскільки семінарія архидієцезії знаходилася під його контролем, він здійснював відбір семінаристів та формування навчальних програм відповідно до вказівок влади. Утім, хоч радянська влада й поставила на чолі Католицької Церкви в Литві свого агента, вона ніколи не мала повного довір'я до Станкевічуса, слідкувала за ним, підслуховувала розмови в його кабінеті і підозрювала його в антирадянських сентиментах. Через прислуговування владі в її антиватиканській політиці Станкевічус втратив будь-які шанси стати єпископом, а невдовзі був списаний з рахунку і радянськими спецслужбами, які переключили свою увагу на висвяченого в Римі в 1965 р. (і ще раніше завербованого) єпископа Юозаса Матулайтіса-Лабукаса (Juozas Matulaitis-Labukas, 1894–1979).

Йосиф Сліпий мав надзвичайну пошану та любов до цього литовського священика й не раз з вдячністю згадує його у своїх “Споминах”. Про Альфонса Сварінскаса див. “Спомини”, прим. 483 [у електронній версії — прим. 700. — Прим. верстальника].

Про Петраса Рауду див. “Спомини”, прим. 482 [у електронній версії — прим. 699. — Прим. верстальника].

Канонік Станісловас Кішкіс (Stanislovas Kiškis, 1900–1995), висвячений у 1925 p., був надзвичайно активним священиком Кайшадоріської дієцезії. У 1945 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. Строк відбував у таборах Архангельської обл. й Комі АРСР; з 1954 на засланні в Красноярському краї. Після звільнення у 1956 р. повернувся в Литву, займався душпастирською діяльністю, але в 1958 р. знову був арештований, засуджений на чотири роки ув’язнення, яке відбував у таборі “Дубравлаг” у Мордовії. Після звільнення в 1962 р. повернувся в Литву, де душпастирював, розповсюджував “Хроніку Литовської Католицької Церкви” та іншу нелегальну літературу. У 1988 р. папа Іван Павло II призначив його почесним прелатом Кайшадоріського собору. Автор численних наукових праць, залишив багату рукописну спадщину та