Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер усміхнувся і похитав головою. Він був страшенно слабкий, але відчував, як цілющий бальзам його талану діє якимось таємничим чином, відновлюючи його сили.

— Анно, а що у тебе там з Генрі? — поцікавився він.

Анна опустила очі.

— Ми з ним розмовляли, — сказала вона, — …отак, не дивлячись одне одному в вічі. Він так само знітився, як і батько, коли я ввійшла з Роксанною і Генрієттою! Він дуже зрадів, що з нами все добре, і нетерпеливився побачити тебе. Я потайки розказала йому все, що могла, про його батька і братів і про твої страхи щодо безпеки Провінції; звісно, він згорає від нетерпіння і ніяк не може дочекатися тієї хвилини, коли можна буде вирушити до острова Бладсворт, — ти ж знаєш, яким Генрі буває в таких випадках, — але він не поїде, поки не поговорить із тобою. Ми пообіцяли нікому не відкривати, хто він такий: навіть сер Томас називає його містером Лоу, а батько думає, що кращої за нього людини в усій Провінції не знайдеш, — вважається, що це твій приятель, він дуже побивався за тобою і погодився допомогти батьку повернути Молден. Якийсь час, підозрюю, ми всі втрьох будемо встидатися одне одного… наше становище таке безнадійне… — Вона шморгнула носом, змахнула сльозу і далі повела вже дещо веселішим голосом. — Решта ж цілком задоволені одне одним або ж принаймні якось примирилися: Генрієтта і Джон, Роксанна і батько; навіть Бертран і Роботеми уклали щось на кшталт перемир'я. Полковник і досі клянеться, що Бертран — це ти, і заявляє свої права на Молден, боячись зганьбитися, а бідолашна Люсі має ось-ось народити й уся тремтить, як подумає, що народить байстрюка. Вони добре розуміють, що їхні вимоги — це нічого не варті крутні й вони самі в тому винні не менше, ніж Бертран, але ж вони у відчаї, а Бертран нізащо не хоче признаватися, адже боїться, що полковник його негайно приб'є на місці. Отака кумедія.

Ебенезер почув знизу якісь збудженні голоси: то оголосили звістку про його одужання.

— Скажи мені, як там моя дружина, — попросив він і побачив, що Анна марно намагається приховати, як сильно вона вражена тим, що він навмисне обрав це слово.

— Їй недовго залишилося на цім світі…

— Ні! — Ебенезер звівся на лікті. — Де вона, Анно?

— Коли вона побачила тебе і Макевоя, сили її зрадили, — сказала Анна. — Вона знепритомніла в передпокої, і її віднесли в ліжко. Батьку довелося пережити ще декілька жахливих хвилин, як ти можеш собі уявити, того дня, коли він довідався, що вона твоя дружина (якій він і сам колись заплатив шість фунтів), і ще коли взнав, що це не С'юзен Воррен, а та сама жінка, яку ти знав у Лондоні! Він клянеться, що цей шлюб недійсний, і від злості січе й рубає; але, попри все, він її не скривдив бодай тому, що Генрі…

— Це не має значення! — квапив її Ебенезер; було чутно, як східцями піднімалися люди. — Скоріше, прошу тебе, Анно! У якому вона тепер стані?

— Коли вона знепритомніла, це виявилося для неї останньою краплею, — спокійно відповіла Анна. — Її… її соціальна хвороба нікуди не ділася, як нікуди не ділася її залежність від того клятого опію, не покращився й загалом стан її здоров'я, яке вона вже давно розтратила в тій сушарні. Доктор Совтер оглянув її і сказав, що вона помирає.

— О Боже! — простогнав поет. — Я мушу негайно її побачити! Я хочу померти раніше за неї! — Попри протести Анни, він таки спромігся вилізти з ліжка, але тільки-но сів, у нього одразу ж запаморочилося в голові, і він впав назад на подушку. — Бідна, нещасна! Нещасна свята жінка! Бідолашна мучениця!

Його ридання і голосіння урвалися тією метушнею, яку принесли з собою відвідувачі, очолювані Генрієттою Рассекс. Першими ввійшли його батько і Генрі Берлінґейм.

— Дорогий Ебене! — вигукнув Генрі, хапаючи його за обидві руки. — І що то за пригоди, заради яких ти мене залишив? — Він звів голову до Ендрю, який стояв, переминаючись з ноги на ногу, з іншого боку ліжка. — Ні, скажіть мені по щирості, містере Кук, ну хіба ж це поганий син, що рятує цілу провінцію?

Ебенезер міг тільки всміхатися: його серце переповнювали надто сильні й різноманітні почуття, щоб він міг здобутися бодай на якусь відповідь. Вони з батьком дивились один на одного спокійно і з болем в очах.

— Мені дуже прикро, батьку, — почав було він за якусь хвилю, але йому одразу ж перехопило подих.

Ендрю поклав ліву руку на чоло Ебенезеру — це був перший такий прояв турботи на пам'яті поета.

— Якось, Ебене, я сказав тобі в Сент-Джайлзі: просити пробачення — це привілей нерозумного сина, а нерозумний батько має обов'язок пробачати. — І всім присутнім у кімнаті він оголосив: — У хлопця ще не минула гарячка. Кажіть, яку ви там маєте до нього справу, сер Томас, і на тім закінчимо.

До покоїв увійшли ще три чоловіки: Річард Совтер, полковник Роботем і якийсь вишуканий джентльмен років п’ятдесяти у білій перуці, котрий злегка по черзі вклонився Ендрю й Ебенезеру.

— Томас Лоуренс, сер, з Ради губернатора, — сказав він, — маю честь познайомитися з вами! Прошу вибачити мені, що заважаю відпочивати й набиратися сил, бо ж ви на це цілком заслужили, але ніхто краще за вас не знає, що наша справа дуже нагальна і вкрай важлива…

Ебенезер помахом руки показав, що не заперечує.

— Моя сестра вже повідомила мені, яке ви маєте доручення, за що треба дякувати Богу і губернатору Ніколсону! Над нами нависла така загроза, про яку ніхто і не здогадується, сер, і що раніше ми з нею впораємося, то краще для нас усіх.

— Чудово. Тоді дозвольте мені запитати, чи відчуваєте ви в собі досить сил, щоб поговорити сьогодні зі мною і губернатором Ніколсоном.

— Ніколсоном! — вигукнув Совтер. — Клянусь пилкою святого Симона, панове! — І Ендрю, і полковник Роботем також, здавалося, були стривожені цими