Читати книгу - "Найкраще в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не знаю, що й сказати, — вона відчувала Довсонове напруження, — це так щедро з його боку.
Вона на мить замовкла, вражена сильніше, ніж хотіла б виявити.
— Гадаю, він знав, що це означатиме для мене.
Теннер кивнув, тоді порозкладав аркуші й відклав їх убік.
— Гадаю, це все, якщо у вас немає зауважень.
Зауважень у них не було, і, попрощавшись, Аманда підвелася з крісла, а Довсон узяв зі столу горіхову скриньку. Теннер теж підвівся, та проводжати їх не пішов. Аманда пішла до дверей разом з Довсоном і помітила, як він насупився. Перед дверима він зупинився й розвернувся:
— Містере Теннер?
— Так?
— Ви обмовилися про дещо, що зацікавило мене.
— Невже?
— Ви казали, що завтра було б найліпше. Я так розумію, що справа в тому, щоб це було не сьогодні?
— Саме так.
— А ви не скажете, чому?
Теннер посунув теку на край столу:
— Вибачте, але не скажу, бо не маю права.
* * *
— Що це таке було? — запитала Аманда.
Вони йшли до її машини, яку вона лишила коло кав’ярні. У відповідь Довсон сунув руку в кишеню й запитав:
— Маєш плани на обід?
— А відповісти на моє питання ти спершу не хочеш?
— Я не знаю, що на нього відповісти. Теннер мені не відповів.
— Але нащо взагалі було запитувати?
— Бо я такий, мені цікаво. Мені завжди усе було цікаво. Вона перейшла вулицю.
— Ні. Я не згодна. Ти жив своїм життям і стоїчно приймав усе, що з тобою коїлося, коли вже на те пішло. Але я дуже добре розумію, що ти робиш просто зараз.
— І що ж я роблю?
— Намагаєшся змінити тему.
Він нічого не сказав на заперечення, просто поправив скриньку, яку тримав під пахвою.
— А ти на моє запитання не відповіла теж.
— Яке?
— Я запитав, які в тебе плани на обід. Бо якщо ти вільна, то я знаю чудове місце.
Вона вичекала, розмірковуючи про швидкість поширення чуток у малому містечку, та Довсон, як завжди, сам усе зрозумів.
— Повір мені, — запевнив він, — я знаю, куди саме нам слід піти.
* * *
Через півгодини вони знов були в Така: сиділи на березі струмка на ковдрі, яку Аманда знайшла в Таковій коморі. Дорогою Довсон узяв у ресторані «Брантліз Віледж» два сендвічі й декілька пляшок води.
— Як ти здогадався? — запитала вона, повертаюсь до тієї особливості їхнього спілкування, коли для цілковитого порозуміння було достатньо просто опинитися поряд: з Довсоном колись так було, і тепер він знов нагадав їй, що знає її думки ще до того, як вона їх озвучить. В юності найменшого жесту, найнепомітнішого вигуку було достатньо, аби позначити цілий світ думок та переживань.
— Твоя мама та всі її знайомі досі живуть у місті. Ти заміжня жінка, а я людина з минулого. Не треба бути надто розумним, аби зрозуміти, що проводити день у місті — не найліпша ідея в нашому випадку.
Їй було приємно, що той усе розуміє, та коли він витяг з пакета два сендвічі, вона все одно відчула приплив провини. Вона заспокоювала себе, що це лише обід, проте це була не вся правда, і вона це теж розуміла.
Довсон, здавалося, не помітив її вагань.
— Індичка чи цезар? — запитав він, простягши їй обидва згортки.
— Та будь-який, — відповіла вона, а тоді все-таки вибрала. — Нехай буде цезар.
Він дав їй сендвіч й пляшку води. Вона роздивилася навколо. Було тихо і якось по-мирному гарно. Тонкі димчасті хмарки повзли небом, пара білок ганялися одна за одною стовбуром дуба, порослого іспанським мохом. Вона зросла тут, але з часом ці місця стали здаватися їй на диво чужими, діаметрально відмінними від того, що оточувало її зазвичай у ці роки.
— Як тобі зустріч? Що ти про неї думаєш? — запитав він.
— Здається, цей Теннер порядна людина.
— А Такові листи? Є в тебе думки думки щодо них?
— Після того, що я почула ранком? Жодних здогадок.
Довсон кивнув, розгортаючи сендвіча, і вона зробила те саме.
— Дитячий онкоцентр, хм. Несподівано.
Вона кивнула, автоматично згадавши про Беа.
— Я ж казала, що на добровільних засадах допомагаю лікарні Університету Дюка. Серед іншого, збираю для неї кошти.
— Так, але ти не казала, в якому саме відділенні лікарні ти працюєш, — відповів Довсон, тримаючи в руках непочатий сендвіч. У його голосі вона почула запитальну нотку й знала, що він чекає на відповідь, але не могла підібрати слів. Просто взяла до рук пляшку води й відкрутила кришечку.
— У нас із Френком була ще одна дитина, маленька дівчинка, немовлятко, на три роки молодша за Лін.
Аманда зупинилася, щоби набратися сил, але одночасно відчула, що казати про це Довсонові буде не боляче, що в цьому не буде незручності — такої, як з іншими.
— Їй діагностували пухлину мозку в півтора року. Пухлина була неоперабельна, і, незважаючи на зусилля команди найліпших лікарів й інших працівників Дитячого онкоцентру, вона померла через півроку.
Аманда перевела погляд на струмок і відчула знайомий глибинний біль, ненастанну печаль, яка ніколи не минеться.
Довсон взяв її за руку.
— Як її звали? — тихо запитав він.
— Беа.
Вони довго сиділи мовчки, й лише дзюрчання струмка та шурхіт листя у кронах дерев порушували тишу. Аманда не відчувала потреби розповісти більше, та й Довсон не чекав цього від неї. Вона знала, що він повністю розуміє її почуття, і їй здавалося, що йому теж боляче — зокрема через те, що нічим не може зарадити.
* * *
Попоївши, вони зібрали рештки пікніку до ковдри й рушили назад до будинку. Довсон зайшов усередину слідом за Амандою, яка пішла класти на місце ковдру. Доки вона поралася, Довсон пішов до кухні, узяв пару склянок й холодний чай з холодильника. В Амандиній поведінці йому чулася якась обачливість — наче вона боялася перетнути якусь уявну, невимовну межу. Коли вона повернулася до кухні, він простягнув їй одну зі склянок із чаєм.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
— Ага, — відповіла вона, беручи в нього склянку. — Усе добре.
— Вибач, якщо засмутив тебе.
— Ти не засмутив. Просто мені досі іноді тяжко говорити про Беа. І ці вихідні… дуже несподівані видалися.
— Для мене теж, — погодився Довсон.
Спершись на кухонну стільницю, він змінив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкраще в мені», після закриття браузера.