Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Анна визирнула з вікна карети, на мить затримала погляд на полі, яке тягнулося вздовж гостинцю, і вже милувало око не лише чорною ріллею, але й свіжими паростками жита, тоді перевела погляд вгору, до неба, і усміхнулася. Простір небес був таким глибоким і безмежно-голубим, що навіть сонце губилося в його безкраї. Якби не сиділа, то й у голові запаморочилося б від безконечності цього простору. Давно не була за містом, то й відвикла, що горизонт не затуляють дахи кам’яниць, а дихати можна так глибоко і легко, ніби не надихатися хочеш пахощами, а прагнеш напитися ними, як гарним вином.

Анна ще далі висунула голову з вікна карети і заплющила очі. Дуже скучила за можливістю подорожувати, і зараз мимоволі насолоджувалася кожною миттю. Вже й забула, як це приємно, коли теплий вітер приносить здалеку запах лісу, коли легенько ворушить волосся і ніжно торкається шкіри. Усміхнувшись, Анна відкинулася на спинку сидіння і глянула на сина. Той сидів біля неї на м’якій подушці та зосереджено перебирав іграшки, які їм в дорогу дала тітка Стефа. Який він іще маленький і беззахисний… Проте колись Адась виросте, стане дорослим чоловіком і здійснить усе те, чого не встиг зробити його тато.

Анна не втрималася, нахилилася і ніжно торкнулася губами теплої голівки сина. Адась уперше отак надовго вирушав зі Львова, але сьогодні поводився на диво спокійно та чемно. Вони в дорозі понад годину, а він все ще зацікавлено дивиться у вікно, щось лепече своєю дитячою мовою, а коли набридає, то бавиться із забавками. Навіть на руки майже не проситься та не вимагає, щоб із ним безперестанку няньчилися. Довелося лише разів зо три зупинитися та вийти з карети, щоб прогулятися з ним обіч дороги. Вдома жодної зайвої хвилини не сидить без діла і постійно в русі, а тут геть інша дитина. Така мандрівка задоволення, а не проблема.

Яся та Еля, щоправда, майже відразу попросилися у фіакр до покоївки, няньки та гувернантки, бо не захотіли залишатися в таку гарну погоду в закритій кареті, проте загалом ніхто з дітей не вередував та не вимагав чогось особливого. Марися задрімала у куточку карети на м’якому сидінні. Навіть не будила її, так солодко і спокійно та спала. Напевно, справді геть кепсько відпочила перед від’їздом. Нічого, її можна розбудити й перед Сокалем. Зараз краще, щоб вона якомога менше згадувала і зосереджувалася на минулому. Для дівчини її віку зрада в коханні – це всесвітня катастрофа. Нехай поспить дитина. Не доїхавши до Сокаля декілька миль, Анна наказала візникові зупинитися поряд з фіакром, у якому їхали її дівчатка, покоївка, гувернантка та нянька.

– Касю, їдьте з дітьми відразу до маєтку, – вихилившись з вікна карети, звернулася вона до покоївки. – Я в Сокалі хочу заїхати з Марисею та Люциною в кляштор Бернардинів. Помолимося там перед чудотворною іконою.

– А Адась? Нам і його з собою забрати?

– Ні, не варто. Він ще не був у маєтку, то без мене плакатиме там. Візьму його з собою. Дасте собі раду самі?

– А чого б то ми, пані, не мали дати собі раду? – покоївка самовпевнено глянула на Анну. – Коли пан Адам… Царство йому Небесне… живими були, то ми всеньке літо сиділи в маєтку. Кожен кут знаємо, як свої п’ять пальців. Най собі пані не гризеться, а спокійно їде та помолиться до Матінки Божої. Ми з панною Бронею та пані Стасею приглянемо і за дітьми, і за речами, які привезли.

Анна усміхнулася.

– От і добре. Я листом попередила, що приїду, то щось там таки зробили, а що не встигли, то завтра й доробиться. Аби Адась не заважав і не ліз куди не треба.

Покоївка мимоволі озирнулася на няньку.

– Адась чемний хлопчик. У шкоду не лізе.

Пані Стася якось непевно скривилася у відповідь, проте кивнула.

– Майже не лізе.

Глянувши на няньку, Анна весело розсміялася.

– Та знаю я, знаю, що майже… Он на долоні досі шрам залишився від гарячих дверцят п’єцу, – вона глянула на сина і трохи відсунула його від краю лави. – Ну, добре, їдьте до маєтку. Вдома поговоримо. Потім вас наздожену, а як не встигну, то прослідкуйте там, щоб усе по-людськи було. Головне, простежте, щоб дівчаток добре нагодували і нормальну постіль на ліжка застелили. Минулого разу геть вогка була. Все прасувалося потім останньої миті.

Кася хмикнула.

– Чи ж я не пам’ятаю того, пані. Я ж і мусила ту постіль прасувати. Пам’ятаєте?

Анна неуважно усміхнулася.

– Звідки? Три роки минуло. Добре, що ти пам’ятаєш, то прослідкуєш за всім… – Анна ледь кивнула покоївці, тоді перевела погляд на Елю та Ясю, які хоч і нетерпляче поглядали на неї, проте намагалися зберігати перебільшено зосереджений вигляд. Того року вперше мандрують у майже дорослого крою сукнях, ще й сидять у відкритому фіакрі. Мусять виглядати серйозними. Анна глянула на гувернантку панну Броню, яка сиділа поряд з дівчатками і виглядала трохи неуважною та задуманою. – Ну добре, їдьте швидше, бо Еля з Ясею геть помучаться отак штивно[42] сидіти. Придивіться за ними, панно Броню.

Анна суворо глянула на доньок.

– І щоб чемними мені там були. Панну Броню слухайте, бо першого ж дня покараю, якщо жалітиметься на вас.

– А чого то саме нас мають карати? – Яся та Еля вдавано сердито насупилися, а Яся, як сміливіша з двох, таки не змогла втримати язик за зубами. – Панна Броня жалітиметься, а карати мають нас! Де справедливість?

Анна розсміялася.

– Дожартуєтеся мені обидві, – вона подивилася на доньок, тоді озирнулася на Адася і знову відсунула його подалі від краю лави. – Ну, добре, дівчатка, я зрозуміла, що ви вже великі і все у вас буде гарно. Їдьте. Побачимося ввечері в маєтку.

Прослідкувавши поглядом, як фіакр поїхав одразу на Сокаль, Анна ледь висунулася з вікна карети і наказала візникові звернути в бік Бернардинського кляштору та лівого берегу Бугу. Дала обітницю не лише помолитися перед Сокальською чудотворною іконою, але й пожертвувати гроші на монастир. Зараз це стане дуже доречним для храму. Декілька тижнів