Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Вже маючи досвід і знаючи, що квапитися нікуди, — бо невідомо чи сотник уже повернувся з Чигирина, а писаря швидше як перед полуднем чекати марна справа, — Нестор, хоч і вибався у Смілу одразу після сніданку, коня не пришпорював, а пустив кроком і їхав поволеньки.

Три версти не дорога, але її треба якось скоротити. Хоча б у думках. Козак підняв вище комір кожуха, насунув на чоло шапку і, довіривши коневі самому вибирати дорогу, поринув у роздуми. Думки, звісно, ​​далеко не відлітали — кружляли навколо недавніх подій. Незрозумілих, часом тривожних, але здебільшого приємних. А головне — несподіваних.

Ще кілька днів тому, якби хтось пророкував козакові, що він надумає, більше того — захоче одружитися, Нестор тільки засміявся б. Багато літ, проведених на Січі і в походах, бачені там незліченні смерті, здавалося огрубили душу, зробили черствою, несприйнятливою до будь-яких почуттів, крім бойової злості та ненависті до ворога. І ось, тиждень не минув, а він цілковито змінився. Ні, не розм'як, його характер, як і раніше, був жорстоким, а рука тверда, але біля Марічки Нестора охоплювали зовсім інші відчуття. Раніше незвідані і через те ще більш бажані.

Ніжність, затишок, дбайливість, обіцянка солодких пестощів, якими так і віяло від молодої жінки, занурювали козака в незвичний стан легковажності, розслабленості. З якого не хотілося виринати, а навпаки — кортіло віддатися на волю цьому виру і зануритися в нього з головою, забувши про всі тривоги та турботи.

У свої тридцять з невеликим Нестор неодноразово мав нагоду причаститися до жіночої ласки, так що час, проведений з Марічкою не став для нього одкровенням, від якого в молодих хлопців йде обертом голова і тьмяніє розум. Так, їм разом було добре і повторити не завадить... але, при цьому відчув він до молодиці щось більше, аніж звикле… що не давало козакові поставитися до неї, як до інших дівчат та жінок, з якими його зводила доля, і від яких Нестор не хотів нічого, крім миттєвої насолоди. Коли, після бурхливої ​​ночі, схоплювався в сідло і їхав, навіть не оглядаючись.

Зараз усе було інакше…

Козак мимоволі озирнувся. Там, де стояв хутір, над горизонтом висіла щільніша хмара, чимось схожа на дим. Але легкий вітерець, що дмухав з півдня, кинув у вічі жменю сніжинок, і козак відвернувся. Все одно нічого не розгледіти. Та й чого даремно очі напружувати? П'ять-шість годин і він вернеться. Тоді й надивиться вдосталь.

Адже навіть бажання осісти в заповіданій побратимом хаті у нього остаточно виникло після першої ночі на хуторі. Раніше Нестор хотів лише роздивитися. Начебто, віддати останні почесті загиблому товаришеві. А там або продати майно, або подарувати комусь. І тільки коли сидів за столом і наминав вареники, вперше майнула думка: а чому б і не залишитися? Осісти на землі, зайнятися господарством, одружитися… хоча б на ось цій, молодій, пригожій та звивній удовиці. Завести дітей…

— Тпру!  Куди преш?! Повилазило тобі чи що?! — вирвав запорожця з солодких мрій невдоволений окрик. — В жаби очей купи, як своїх бракує!

Нестор підвів голову і побачив просто перед собою стіжок сіна. Вірніше — віз, навантажений копицею відбірної отави, наверху котрої сидів опецькуватий чоловік, боязко підібгавши ноги, подалі від кінських зубів. Дарма. Бо Гнідко зовсім не цікавився його стоптаними постолами, зате із задоволенням скубав сіно і смачно хрумкотів несподіваними ласощами.  

Не відчуваючи руки вершника, відпущений на власну волю, кінь сам знайшов дорогу до Сміли, навіть завіз господаря знайомою вулицею аж на майдан, де натрапив на поживу.

— Но-о, не балуй…  — потягнув за повід козак, примушуючи коня позадкувати. — Вибачай, пане-брате, — промовив до міщанина. — Задрімав…

— Буває… — гмикнув той, обернувся на сіні, лицем до власних коней і смикнув за віжки.

Нестор провів його поглядом і взяв лівіше, в бік корчми. Хоч і не поспішав, а таки приїхав завчасно. Але не шкодить. Буде зайва годинка і погомоніти з корчмарем — може, що цікавого оповість. Заодно запитати, де монисто Марійчине можна полагодити. Адже, обіцяв. 

Шинок Лейби, як і вчора, зустрів тишею і пусткою. Все ж, що не кажи, а поранок не для пиятики. Інша справа — вечір чи ніч. Ось тоді не те що двері, вікна не зачиняються. Навіть узимку. Бо за зачиненими вікнами у лютому тютюновому чаді годі всидіти. Очі ріже так, що куди там цибулі.

— Доброго ранку, добрим людям, — привітався з порога, побачивши господаря на звиклому місці за шинквасом.

Той неквапом підвів голову, покліпав очманіло, прокидаючись і, водночас, намагаючись упізнати відвідувача.

— Ще вчора хотів запитати, пане Лейбо, — запорожець пройшов через кімнату, ближче до жида. — Ти колись спиш?

— Вай вей… — зітхнув той звично, широко позіхаючи. — Який сон, пане? А хто буде моїм голодним діткам і їхній неньці на черствий шмат хліб заробляти. Вай вей… На тім світі хіба що висплюся.  

— Що поробиш, — кивнув Нестор, скидаючи кожуха і присідаючи на ослінчик. — Таке життя. Нікому не легко… Налий келишок. Щоб не журитися.

Шинкар добув з-під ляди оплетену лозою бутлю літрів на п’ять, до половини заповнену  ледь сивуватою рідиною і вправно налив з неї у склянку.

— Мо, зі мною вип’єш? — запропонував козак. — Я плачу…

Жид, хотів було спершу відмовитися, але як почув, що чужим коштом, одразу передумав і виставив на шинквас ще одну склянку.