Читати книгу - "Справа Сивого"

Яворницький стояв на осінньому вітру і знову перечитував ці слова: «тричі прокляв... прощавай навіки».

Думка про агента, яку закинув у Климову голову Сєдов, ніяк не хотіла відпускати. І справді — хто може ним стати? Мануйлович? То він по-п’яні все переплутає, а може, і зайвого скаже, сполохає підозрюваного. Намагатися завербувати когось із музею? Без досвіду можна все завалити. З іншого боку, Маруся, яка працює поруч з Яворницьким, і без вербування розповідає про все, що бачить та чує. Чим не агент?.. От тільки якщо їй сказати, що вона — агент, що він використовує їхнє кохання для службових цілей... Страшно навіть подумати, що буде. Ні, Маруся ніяк не годиться на роль агента. Але хто тоді?

Думки не давали спокою. Клим навіть пішов у коридор, щоб спробувати ногами «виходити» ідею, як це роблять герої книжок, але не допомогло. А з іншого боку — якщо він отримує від Марусі інформацію, як довести начальству, що вона правдива? Інша справа, коли агент сам пише про те, що бачив чи чув.

Врешті-решт ноги самі понесли хлопця до кабінету, всадили за стіл, руки взяли чвертку плакату із закликом до будівельної кооперації і написали на звороті: «Розписка. Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління...». Очі прочитали написане і відсахнулися. Так не можна! Чому? Вона ж і справді добровільно все розповідає. Але... але ж це... Що це? Це... Одразу помітно, це його почерк!

Клим зім’яв папір, поклав його у попільничку та підпалив. А поки полум’я поїдало написані слова, ліва рука забрала з правої ручку, обмакнула у чорнила та вивела кривим, але розбірливим почерком: «Розписка... обіцяю зберігати державну таємницю, не розголошувати довірену мені інформацію... Повідомлення буду підписувати псевдонімом...».

Тепер це вже інший почерк, не його. Добре, що в інституті навчився писати лівицею — коли футбольним м’ячем зламав був два пальці, бо стояв на воротах. Він критично роздивився написане. Що не так? Перевіряти ніхто не буде, а якщо перевірятимуть — у крайньому разі він завжди зможе попросити Марусю повторити свої розповіді для начальства. Якщо писати правду, не вигадувати — ніхто нічого не втратить. І держава отримає своє, і він отримає своє, і Маруся залишиться при своєму. А цей папірець — лише формальність, яка нічого не міняє. Все одно повідомлення будуть підписані псевдонімом.

Клим замислився, який псевдонім обрати, і пригадав, що Яворницький називав Марусю Мамаєм через її прізвище. Мамай — це найкращий варіант, він ще й приховує стать агента.

Ліва хлопцева рука вивела на папірці «Мамай». Потім поставила дату та підписалася «Глинська».

От тепер добре.

Клим узяв чисту теку, поклав до неї розписку, потім на обкладинці написав уже правою рукою «Глинська». Замислився, перекреслив і виправив «Мамай». Тека зникла у портфелі — її вже точно не варто було зберігати у шафі.

На порозі виріс Вайсман, у руках він тримав дві пляшки з написом «Водка» і цифрами «50» під ним. Урочисто поставивши свій вантаж на стіл, він сказав:

— Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки! Хто це сказав?

— Товариш Сталін! — відповів Клим, який вивчив цю фразу ще на інститутській лаві.

— Слава товаришу Сталіну! — тихо і серйозно проголосив Вайсман.

Клим зняв склянку з карафки та дмухнув усередину, здуваючи неіснуючий пил.

— З чого такі розкоші? — запитав він.

А Вайсман уже видобував із бездонних кишень своїх галіфе закуску, та не просту, а шмат копченої грудинки, сир, кілька помідорів та білий хліб.

— Ого! — здивування Клима не мало меж.

— А ти думав! — підняв палець угору Вайсман, тоді засунув руку у другу кишеню і видобув звідти ще одну склянку.

— Сила! — видихнув Клим.

— Наливай! — скомандував Вайсман, а сам почав краяти великими незграбними шматками м’ясо.

Клим налив по півсклянки.

— Ну що, за товариша Сталіна! — промовив Вайсман, і Клим моментально підскочив зі стільця.

Перші сто грамів Вайсман випив одним духом, тоді понюхав грудинку та почав жадібно кусати її. Клим не зміг наслідувати приклад старшого товариша і ледь споловинив свою дозу.

— Наливай! — скомандував той.

Клим слухняно виконав наказ.

— Ну, за товариша Краукліса!

Вони цокнулися, і знову Вайсман вихилив склянку до дна. Після чого відгріб папери на край свого столу та всівся просто на стільницю.

Климові горілка зразу вдарила в голову, тому він почав жадібно їсти — сир, м’ясо, помідори, все без розбору.

— Так а що сталося, товаришу Вайсман? — запитав він з набитим ротом.

— А сталося, Климе, те, що мені оголосили подяку і нагородили премією. Зрозумів?

— Оце так! — Клим підняв угору великий палець. — А за що?

Вайсман із шумом втягнув носом повітря.

— За успіхи у боротьбі із юдаїзмом, — він потер чоло, немовби звільняючись від якоїсь думки. — Макес[75] на животі Мене, єврея, нагородили за боротьбу з юдаїзмом!

Клим нарешті проковтнув усе, чим набив було рот.

— І що? — запитав він, не розуміючи, до чого хилить старший товариш.

— А нічого! — махнув рукою Вайсман. — Наливай.

Клим слухняно налив по третій. Тут уже Вайсман не одразу перекинув у себе склянку, а ковтнув, як нормальна людина.

— Розумієш, студенте, юдаїзм для єврея — це його я, і не друге, а перше. Ти можеш бути з сефардів, ашкеназів чи мізрахі, можеш знати іврит чи ні, але якщо ходиш до синагоги, ти єврей, — Вайсман подивився кудись у стелю, немовби шукаючи потрібних слів, і раптом запитав: — «Гренаду» знаєш?

— Вірш? — уточнив Клим.

— Ну так. «Гренада, Гренада, Гренада моя...» Мойша Шейнкман жив у комуні на розі Садової та Козачої, поруч зі мною. А зараз — знаменитий поет. А їдише копф!

Від горілки у Климовій голові все перемішалося, і він запитав:

— А хто такий Мойша Шейнкман?

Вайсман засміявся:

— Це ж Свєтлов, Михайло Свєтлов, той, що написав «Гренаду».

— Та ви що? — не повірив Клим.

— А ти не знав? Він тоді зі своїм дружком Епштейном у нас у Катеринославі баламутили, — Вайсман зіщулився. — Чекай, та ти Епштейна теж повинен знати. «Ми сини батрацькії, ми за новий лад, Щорс іде під прапором за Країну Рад».

— Пісня про Щорса? — впізнав Клим.