Читати книгу - "Справа Сивого"

Вайсман знову хихотнув:

— Голодними тоді вони бували, це точно. Тому Мойша і взяв собі таке прізвище — Голодний.

Клим вирячився:

— Так і він теж... цеє...

— Цеє, — погодився Вайсман, — єврей.

Климові стало трохи незручно за таке своє запитання:

— Я мав на увазі, катеринославський.

— І цеє теж, — Вайсман кивнув.

— А чого ж тоді?

— Що чого ж тоді?

— Ну цей, — Клим намагався підібрати слова. — Нове ім’я? Навіщо?

— Іх вейс?[76] — Вайсман відкоркував другу пляшку, тому що перша вже спорожніла. — Я знаю, чим Голодний кращий за Епштейна? І чим Шейнкман гірший за Свєтлова? Я знаю лише те, що кожен з них мав бар-міцву[77]. І я мав бар-міцву. А якщо ти мав бар-міцву — то ти єврей.

— Бар-міцву? — не зрозумів Клим.

— Це коли єврей стає дорослим. Я пам’ятаю, як тато вів мене до синагоги, і як ми вчилися читати Тору, щоб не помилитися на людях, і як я все одно помилився, а ребе мене не виправив, — Вайсман поринув у спогади, обличчя його стало несподівано м’яким та теплим. — А як святкувала вся мішпуха[78]! Цимес міт компот[79]! — він зітхнув. — А тепер синагог немає, і бар-міцву робити нема де. А значить, не буде нових євреїв.

— Зате буде єдина спільнота — радянський народ? — підказав Клим.

— Буде, — кивнув Вайсман. — Давай, вип’ємо за них!

— Давай, — Клим долив собі і наповнив склянку старшого товариша. — А за кого?

— За них за всіх!

Вайсман знову одним духом вихилив півсклянки, і Клим позаздрив такому вмінню. Навіть якщо врахувати, що пив удвічі менше, він уже добре посоловів. А проте виглядати слабаком теж не хотілося.

— Аби ґезунт[80]! — лейтенант витер рот рукавом. — Чуєш, я кажу, аби здоров’я! А інше якось буде.

Клим кивнув.

— Майне тате[81] поїхав до Землі Обітованої, до Ерец-Ізраель. Був у нас один пуріц, Менахем Усишкін[82], який все агітував, щоб переселялися туди. Багато їхало. І тато поїхав, а я сказав — ні. Чуєш, я не поїхав до Землі Обітованої!

Комсомолець Шпакуватий не дуже розбирався у релігійних справах, тому не зміг оцінити трагізму, що прозвучав в останній фразі.

— І що тепер? — Вайсман все більше розходився. — П’ю з гоями[83], їм трефне[84] як останній поц[85]! І навіть ім’я своє втратив, — із цими словами він взяв зі столу шмат підчеревка, відкусив великий кусень і плюнув ним на підлогу.

Клим дивився не стільки на старшого товариша, скільки на кусень сала на підлозі. Голодне студентське життя одразу нагадало про себе слиною у роті. Якби не статус працівника ДПУ — їй-бо, зараз підняв би його з-під ніг та з’їв.

— І головне, чуєш, він мене на ім’я назвав!

Ці слова пролетіли повз Климові вуха, і лише навздогін він встиг перепитати:

— Хто?

Вайсман зітхнув, як людина, яка не має виходу і змушена щось розповідати.

— Так оце ж і хто. Шнеєрсон, Леві-Іцхак. Мій підслідний. Уявляєш? Прийшов уночі і назвав мене на ім’я!

— На яке ім’я? — не зрозумів Клим.

— На моє! — з п’яним трагізмом у голосі сказав Вайсман.

— А яке у тебе ім’я?

— Гад!

— Хто гад? — здивувався Клим.

— Я! Я — Гад! — стукнув себе в груди Вайсман.

— Чого це? — Клим ніяк не міг второпати, про що йдеться. Він переживає, що не поїхав у Землю Обітовану? Чи що з’їв свинину?

— Дурень! — Вайсман підняв угору сальний від підчеревка палець. — Гад по-єврейськи — це Удача. Так звали одного з синів праотця Яакова. Гад — Удача. Батьки хотіли, щоб мені щастило.

— А! — зрадів Клим. — А я вже думав!

— Отож-бо і воно! Усі думають. Тому я і записався Гаврилом. Може, тоді удачу й відлякав.

Із цими словами Вайсман узяв пляшку, налив півсклянки й одразу вижлуктав до дна.

— Чуєш, а він мене на ім’я назвав. Він кабаліст. Усе знає. Клим уважно подивився на старшого товариша і раптом відчув, що починає тверезішати — таке трапляється, коли хтось поруч втрачає контроль над собою.

— І? — запитав він.

— І сказав, що їм бракує одного чоловіка для міньяну. Щоб я допоміг, розумієш?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Агой ахозар[86]! — зітхнув Вайсман. — Міньян — це десять дорослих чоловіків. А у них є лише дев’ять.

— Ну то й що?

— А те, що без міньяна не можна служити, не можна поставити хупу.

— Що поставити? — перепитав Клим.

— Хупу! Шлімазл[87]! Хупу!

— А що таке «хупу»?

— Не хупу, а хупа — це такий балдахін над молодими, коли вони одружуються. До нього прийшли молоді справляти весілля, а міньяна нема, от він по-сусідськи і став мене просити. Розумієш? Мене!

До Клима почала доходити суть проблеми. Священик, тобто рабин, прийшов до працівника ДПУ і попросив того взяти участь у підпільному релігійному обряді вінчання, чи як він там його назвав, хупа чи що.

— Ну а ти? — поцікавився Клим.

Вайсман розвів руками:

— А що я міг зробити? Він мене на ім’я назвав. Він щось знає.

— І ти пішов?

— Пішов, — зітхнув Вайсман.

— А хто одружувався? — уточнив Клим.

— Іх вейс? Я знаю? — Вайсман знову налив собі півсклянки. Він уже ледь стояв на ногах.

Клим потер чоло рукою. Від почутого туман перед очима розвіявся і реальність набрала своїх звичайних загрозливих кольорів. «Тільки навіщо він мені про це розповідає?» — промайнуло у голові.

Чергова порція горілки подіяла на Вайсмана своєрідно: він засовався по поверхні столу, на якому сидів, потім несподівано завалився на бік і підтягнув ноги під себе, причому пляшка із залишками горілки та склянка опинилися на підлозі. Він згорнувся калачиком, підклавши руки під голову, а ноги у чоботях підтягнувши попід груди. У такій позі співпрацівник ДПУ втратив усю свою величність і почав нагадувати малюка, який щойно відірвався від мамчиної цицьки. З його губи навіть потекла цівка слини.

— Фір цу дер хупе ді тохтер дайне, Мазл тов дір тотхер