Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

І все-таки він відчуває в собі небажання відступати їм африкаанс. Він пам’ятає свій перший візит до Воельфонтейна, коли він мав чотири або п’ять років і взагалі не вмів розмовляти африкаансом. Брат був ще немовлям, і його тримали в будинку, берігши від сонця, тож не було з ким гратися, крім кольорових дітей. З ними хлопчик робив човники з розлущених стручків і пускав їх уздовж зрошувальних канав. Але був неначе німим, усе треба було показувати на мигах, інколи йому здавалося, ніби він вибухне всім тим, чого не годен висловити. Потім одного дня він раптом розтулив рот і побачив, що вміє розмовляти, розмовляти легко, жваво й без пауз на роздуми. Він досі пам’ятає, як прискочив до матері з криком: «Слухай! Я вмію говорити африкаансом!»

Коли він розмовляє африкаансом, усі життєві труднощі, здається, кудись зникають. Африкаанс — мов примарний футляр, який супроводить його всюди й який йому вільно вдягти на себе й одразу стати іншою особою — простішою, веселішою, з легшою ходою.

Англійцям властива одна риса, яка розчаровує його й якої він не хоче переймати: зневага до африкаансу. Коли вони піднімають брови і зневажливо перекручують вимову слів на африкаансі, немов слово «велд», вимовлене зі звуком «б», становить ознаку джентльмена, він відсахується від них: вони помиляються, ба навіть гірше, просто комічні. Зі свого боку він не робить ніяких поступок, і то навіть серед англійців: вимовляє африкаанські слова так, як їх слід вимовляти, з усіма їхніми твердими приголосними і складними голосними.

У класі, крім нього, є ще кілька хлопців з африканерськими прізвищами. Натомість в африканерських класах немає хлопців з англійськими прізвищами. У старших класах він знає тільки одного африканера з прізвищем Smith, що цілком може бути й Smit; оце й усе. Жаль, але можна зрозуміти: який англієць захоче взяти собі за дружину африканерку й мати африканерську родину, якщо африканерські жінки або дебелі й гладкі, з роздутими грудьми і шиями, мов у ропух, або кістляві й бридкі?

Хлопчик дякує Богові, що мати розмовляє англійською мовою. До батька він і далі відчуває недовіру, незважаючи на Шекспіра, Вордсворта і кросворди. Він не розуміє, чому батько докладає зусиль, щоб бути англійцем тут, у Вустері, тоді як йому було б набагато легше відступити й бути африканером. Дитинство в Принці-Альберті, про яке, як він чує, батько жартує зі своїми братами, вражає його тим, що абсолютно нічим не відрізняється від життя африканерів у Вустері. Воно так само зосереджувалося на битті та оголеності, на фізіологічних функціях, виконуваних перед іншими хлопцями, на тваринній байдужості до приватного життя.

Думка про перетворення на хлопця-африканера з голеною головою й без черевиків завдає йому мук. Це немов ув’язнення, приреченість до життя без приватного затишку. Він не може жити без приватного затишку. Якби він був африканером, йому б довелося щохвилини, щодня і щоночі жити в товаристві інших. Така перспектива йому нестерпна.

Хлопчик згадує три дні в скаутському таборі, три дні своїх поневірянь, свого прагнення, якому всякчас перешкоджали, — знову закрастися в намет і читати книжку.

Однієї суботи батько послав сина купити сигарети. Він має вибір: або їхати всю дорогу на велосипеді до центру міста, де є охайні крамниці з вітринами і касами, або піти до африканерської крамнички поблизу залізничного переїзду, власне, до звичайної затильної кімнати, де прилавок пофарбовано темно-коричневою фарбою і майже нічого немає на полицях. Він обирає найближчий варіант.

Надворі спекотний пополудень. У крамниці зі стелі звисають клейкі стрічки biltong і повсюди літають мухи. Він тільки-но зібрався сказати хлопцеві за прилавком — африканерові, трохи старшому за себе, — що хоче купити двадцять сигарет «Springbok plain», як йому в рот залетіла муха. Він з огидою виплюнув її. Муха лежить на прилавку перед ним, борсається в калюжі слини.

— Sies![25] — кричить хтось поміж інших покупців.

Хлопчик хоче протестувати: «А що я мав робити? Не випльовувати? Ковтнути муху? Таж я ще дитина!» Але пояснення нічого не варті серед тих безжальних людей. Він рукою стирає слину з прилавка і серед несхвальної тиші платить за сигарети.

Згадуючи колишні дні на фермі, батько зі своїми братами знову заговорили про свого батька, «’n Ware ou jintlman!» — кажуть вони, «справжній старий джентльмен», повторюють свою формулу для нього і сміються: «Dis wat hy op sy grafsteen sou gewens het», «Фермер і джентльмен» — і саме такий напис хлопчик хотів би мати на своєму нагробку. Вони сміються здебільшого через те, що батько й далі взував на фермі чоботи для їзди верхи, тоді як решта людей — velskoen, шкіряні саморобні черевики.

Мати, слухаючи їх, зневажливо форкає:

— Не забувайте, як ви боялися його, — каже вона. — Ви боялися запалити сигарету перед ним, навіть ставши дорослими чоловіками.

Вони присоромлені, нічого не кажуть, мати вочевидь зачепила їх за живе.

Дід, чоловік із джентльменськими претензіями, колись володів не тільки фермою, половиною готелю і загальним торговельним складом у Фрасербурґ-роуді, а й будинком у Мервевіллі з флагштоком перед ним, на якому на день народження короля піднімав британський прапор.

— ’n Ware ou jintlman en ’n ware ou jingo![26] — додають брати і знову регочуть.

Мати слушно характеризує їх. Брати скидаються на дітей, що вимовляють брудні слова за спиною батьків. Хай там що, яким правом вони глузують зі свого батька? Якби не він, вони б узагалі не розмовляли англійською, а скидалися б на своїх сусідів Ботесів і Ніґріні, тупих і важких, що не мають інших тем для розмови, крім овець і погоди. Принаймні, коли родина збирається разом, тут буяють жарти і сміх, лунає багатоголосий гамір, натомість тоді, коли в гості приходять Ніґріні чи Ботеси, атмосфера одразу стає похмура, важка й тупа. «Ja-nee», «Таж так», — кажуть Ботеси й зітхають. «Ja-nee», — відповідають Кутзее й моляться, щоб гості чимшвидше пішли.

А як щодо нього? Якщо дідусь, якого він шанує, був патріотом, то, може, й він повинен стати патріотом? Чи може дитина бути патріотом? Він стає струнко, коли в кінотеатрі грають гімн «Боже, спаси королеву», а на екрані майорить британський прапор. Мелодії козиці змушують його здригатися, так само як і слова «несхитний» або «звитяжний». Чи слід йому тримати в таємниці цю свою любов до Англії?

Хлопчик не розуміє, чому так багато людей навколо нього не люблять Англію. Англія —