Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Мій тур-менеджер Фред мав нещасливе завдання повідомити мені новини.

- Рік, щоб не довго теревенити, наша вантажівка з усім спорядженням застрягла на португальській митниці на кордоні, і її поки що не збираються пропустити.

- Ну, я впевнений, що ми зможемо поговорити з потрібними людьми і прискорити це для завтрашнього шоу, Фред. Як довго вони думають, триватиме затримка?

- П'ять тижнів.

Чорт.

Несамовиті телефонні дзвінки британському консулу ні до чого не привели.

- Що будемо робити?

- Втечемо?

- Ні, ми не можемо цього зробити – люди, які купили квитки, збожеволіють. Треба щось придумати.

Потім комусь спало на думку опублікувати по радіо заклик відносно обладнання. Потім, якщо ми також обшукаємо всі музичні магазини поблизу, ми подумали, що зможемо це зробити.

Звернення по радіо вийшло, і, що дивно, до середини дня ми фактично отримали майже повну сцену... з тим, що найкраще можна описати як залишки від гаражного розпродажу. Були деякі досить жахливі речі. Якщо я правильно пам’ятаю, було кілька напівпристойних клавішних, а решта була просто старовинним, напівробочим лайном. Гітарист виглядав досить щасливим, хоча басист був найбільше незадоволений. Моніторів не було, а сценічна система підсилення звуку складалася приблизно з сорока частин непов’язаних між собою акустичних систем різного розміру, з’єднаних разом, які дзижчали, як літак, що пролітає над головою, але все це майже працювало. Якщо тільки вас не хвилювала жахлива відсутність будь-якої якості.

- Що робимо з освітленням?

- Я щойно бачив промоутера, — сказав один із моєї команди, — і він сказав, що все готово, щось на кшталт "Немає проблем, ніяких проблем, багато-багато кольорів".

Я вийшов на сцену й помітив, що над мотлохом і безладдям, яке тепер було нашим обладнанням, простягнувся з одного боку сцени до іншого один єдиний дріт з приблизно дюжиною кольорових ялинкових лампочок на ньому з інтервалом у вісім футів.

Я шукав промоутера.

- Е-е, що це? — спитав я, вказуючи на цю святкову прикрасу над головою.

- Це освітлювальна установка, Рік, — сказав промоутер.

- Ти отримав її від Pink Floyd, чи не так? Ну, і як це працює?

Він підійшов до вимикача збоку сцени. Клацнув ним вниз, і вогні спалахнули; він клацнув його вгору, і світло згасло. Я зрозумів, що не збираюся справляти враження на португальську публіку видовищним світловим шоу.

Ми зробили концерт, усі ці шанси були проти нас – жахливе спорядження, виснаження, дуже розгублена публіка, яка очікувала найсучаснішого виступу, і найгірше у світі світлове шоу – і я повинен бути чесним і сказати вам…

…Це було з біса жахливо.

Тож перемотайте час вперед, до 1981 року, коли мене знову запросили до Португалії для реклами альбому 1984, і, можливо, тепер ви можете зрозуміти, чому я трохи вагався. Тим не менш, якби все пішло за планом, я міг би прилетіти, дати кілька коротких телевізійних і радіоінтерв’ю та полетіти додому наступного дня, провівши приємний легкий вечір у Лісабоні. Це звучало весело, тому я погодився. Але коли я туди потрапив, все обернулося абсолютно хаосом. У мене були спогади, і єдине, чого не вистачало, це набору вуличних ялинкових вогників.

Я дав кілька інтерв’ю на радіо, а потім тип, який організовував прес-конференцію, сказав, що того дня я маю грати на концерті під відкритим небом.

- Яке шоу під відкритим небом? — одразу ж стурбований запитав я.

- О, це місцева подія, але в прямому ефірі на національному радіо. Близько 20 000 людей, усі дуже раді, що ти будеш грати фрагмент з альбому 1984, Рік... Увертюру.

- Вибачте? Для початку тут немає моєї групи. По-друге, навіть якби це було, на цьому альбомі виступає повний оркестр і величезний хор. Плюс Чака Хан і деякі з найталановитіших музикантів і співаків на планеті. А я взагалі не співаю.

- Не проблема, Рік – ти будеш відкривати і закривати рота.

Як мені, в біса, самостійно відтворити увертюру? Я думав. Але я встояв перед спокусою полаятися з ним. Як мені одночасно імітувати Симфонічний оркестр Нового Світу, Англійський камерний хор, Чаку Хан та мою групу?

- Не проблема, у нас є твої клавішні, Рік.

Клавішні! О, тоді все гаразд. З цим все в порядку.

Я приїхав на шоу, і, звичайно, там було 20 000 людей. Мене представили дуже скоро після того, як під'їхала машина, і я вийшов на сцену, посміхаючись і махаючи рукою натовпу. Саме в цей момент я помітив, що на сцені немає інших інструментів… окрім дуже маленької клавіатури Casio на дешевій підставці, таку, яку ви б купили в якості дитячого подарунку на Різдво.

У мене не було вибору – я не міг нічого не грати.

Отже, шість з невеликою мірою нестерпних хвилин я стояв перед двадцятьма тисячами людей, навмання натискаючи клавіші на клавіатурі за 50 фунтів стерлінгів, вдаючи, що насправді граю одну з найскладніших і найвитонченіших композицій, з якими я коли-небудь мав справу. Потім, якраз після того, як Чака Хан починає співати на записі, я хотів провалитися крізь землю, на сцену вийшов конферансьє і почав задавати мені запитання. Чесно кажучи, зазвичай я досить слухняний навіть у найскладніших ситуаціях, але цього разу я був дуже розлючений.

- Отже, Рік, тобі подобається грати наживо, так?

- Ні, коли мені дають грати на такій іграшковій клавіатурі… — кинув я, показуючи на Casio.

Він повернувся до натовпу і, очевидно, сказав їм щось зовсім інше, тому що вони аплодували, аплодували та вигукували своє схвалення.

За лаштунками після фіаско з "Касіо" до мене звернувся один молодик, який сказав, що він з екіпажу британського підводного човна, який пришвартувався тут, і чи не хотів би я піти випити з ним та його колегами. Враховуючи мій поганий настрій від того дня, я скористався нагодою, досить заінтригований тим, що таке життя на підводному човні. Мене часто звинувачували в тому, що я проникаю в глибину, тому я подумав, що це лише один із способів дізнатися, що саме це означає.

До біса, вони вміли пити.

Ми почали спокійно у вісім годин. У нас була тарілка з креветками в одному закладі, але в основному це була сесія міцного алкоголю, і я був радий тому, що сам тримався.