Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський 📚 - Українською

Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В лабіринтах абверу" автора Петро Максимович Кропив'янський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 87
Перейти на сторінку:
старих знайомих…»

На яких знайомих міг він натякати? Звичайно, на тих служак з «Варти», яких добирали на віллі гетьмана для розвідшкіл. Чи не тут вони, ті школи: адже абверштелле Краків готує шпигунів для перекидання на Україну…

Знайти цих старих знайомих — рівнозначно майже виконати завдання Візера.

Де? Цього Клинченко, звичайно, не знав, коли в перший день березня 1941 року чекав на Краківському вокзалі поїзда до Тарнова. Звідти мав перебратися на Новий Сонч і таким способом опинитися в центрі вказаного йому квадрата. Далі видно буде. Район Низьких Бескид, який лежав на схід, прилягав уже безпосередньо до гірських районів України. Гори, ліси, непрохідні чагарники. Абвер вважав цей район дуже зручним для перекидання агентури. В усякому разі, міркував Клинченко, побувати тут корисно.

Вбрався для дороги в найкраще. З лакованим своїм чемоданом, облямованим з усіх боків великими нікельованими бляхами, мав вигляд людини, яка мандрує для власного задоволення.

У Новому Сончі хтось із місцевих жителів порадив поважному панові спинитися не в готелі, забитому фашистськими офіцерами, а в приватному пансіонаті: там і лижі можна дістати, і знайти добрих інструкторів, які проведуть в гори, покажуть чудові місця для лижних вилазок.

Власник пансіонату пан Тринда, побачивши в гаманці Клинченка поряд з марками доларові асигнації, став таким люб'язним і послужливим, яким був хіба тоді, коли сюди кожної зими з'їжджалися гості з усієї Європи. Пан Козаченко був навіть запрошений повечеряти з родиною Тринди — честь, яку виявляли тільки найстарішим клієнтам і найвизначнішим з гостей.

За невимушеною розмовою, підігрітою болгарським коньяком (залишки розкошів з «Метью») господар став скаржитися на малі прибутки. Зник турист. Добре, шо хоч пансіонат не відібрали. Он туристичні бази в навколишніх населених пунктах перетворили на табори трудової повинності. А яка користь від тих таборян? Вийдуть на кілька годин, підремонтують десь дорогу на копійчину, а після цього тиждень не показуються. Щоправда, грошенята у тих таборян водяться. В усякому разі родич пана Тринди, який тримає ресторан в Криниці, ними задоволений.

Наступного ранку, прихопивши з собою лижі, Клинченко добрався попутною машиною до Криниці. Походив пару годин по гірських схилах. Пошкодив на одній з лиж кріплення й відправився в селище шукати майстерню. Не минув і табору трудової повинності. Та заглянути в середину не пощастило. Біля брами стояв вахтер. Спочатку польською, потім німецькою власник лиж настійно розпитував, чи нема десь тут майстра, торгуватися не буде, аби полагодили.

Вахтер якимсь німецько-польським суржиком сердито відповідав, що ніякої майстерні тут немає і взагалі заходити стороннім забороняється.

Тоді Клинченко спитав його українською:

— Якщо пан не може порадити якоїсь майстерні, то хай назве хоч адресу ресторану. Бо, як жартома кажуть у нас на Україні, так їсти хочеться, що й переночувати ніде…

— О, пан з України, — пожвавішав сторож. — Виходить, земляк! А як же ви, добродію, потрапили сюди?

— Мабуть, тією ж дорогою, що й ви. Тікав від більшовиків. З України я, власне, давненько. Мешкаю в Кракові. Маю там завод кожушків, який нині працює на німецьку армію. Звик щозими бувати в горах. І от дозволив собі й нинішнього року два тижні відпочити. Ну, та заговорився я тут з вами, зрадів, що зустрів земляка. Де ж радите пообідати?

— Завітайте у «Зелену гуру» — там найкраще.

— Спасибі. Може ще зустрінемося. Я не від того, щоб помогоричити добру людину та ще й земляка за пораду.

До рекомендованого ресторану Клинченко добирався не поспішаючи. Десь на півдорозі його обігнав пікап, в якому сиділо двоє лижників. Коли Микола зайшов у ресторан, вони вже стояли коло буфетника, замовляючи щось спиртне і голосно розповідали йому, яку чудову лижну прогулянку пощастило їм сьогодні зробити. Ще й під кінець — поталанило: попутня машина підвезла аж сюди. А вони наморилися, зголодніли…

Відвідувачів у ресторані було небагато. Клинченко вибрав місце в кутку біля вікна. Ледь узяв картку страв, як підійшли ті двоє. Спитали, чи можна їм присісти за цей столик. Вони вже звикли до нього. До того ж можна вважати, що вони з паном е-е-е…

— Козаченко, — відрекомендувався Микола.

Можна вважати, що вони з паном Козаченком майже знайомі: бачили його сьогодні на лижній прогулянці і заздрили його вправності. Але заздрість змінилася жалем, коли пана спіткала якась неприємність, що завадила колезі по спорту провести весь день на лижні.

— Сідайте, панове, прошу, мені просто приємно мати справу з такими доброзичливими людьми. Та й у спостережливості вам теж не відмовиш. Дрібна поламка, а ви й це помітили… До речі, й досі полагодити лижу не пощастило, хоч минуло вже… Ви не примітили, панове, о якій годині це сталося?

Обидва зніяковіли, але їх співрозмовник, удавши ніби нічого не помічає, вів далі:

— У мене таке враження, ніби ми й раніше зустрічалися. Ось тільки не можу пригадати де.

— Можливо, в Кракові, — нерішуче кинув один з нових знайомих. — Де тільки не зводить доля ділових людей.

— А звідки ви, пробачте, знаєте, чим я займаюсь?

— Це видно з того, як ви одягнені. На жаль, з приходом німців важко стало придбати добрий костюм. Вони все скуповують, а то й так забирають. Тільки ділова людина може ще дістати якийсь товар в обмін на інший. Кляті німці! Коли вони вже підуть геть!

Клинченко внутрішньо посміхався і роздумував, як швидко повернувся пущений ним бумеранг. Згадки про поламку лижі, про Краків, нарешті, про його нібито належність до «ділового світу» — тільки відлуння розмови з вахтером табору. Той, видно, відразу доповів про підозрілого, який намагався заприятелювати на грунті земляцтва, обіцяв якийсь могорич. Сторож знав, до якого ресторану збирається «земляк», і от навздогін — ці двоє. Провокують на антифашистську розмову, потім затримають до з'ясування особи. Все або майже все, як він і передбачав. Але втягнути себе в провокацію він не дасть. До того ж зроблено лише півділа: тепер він достеменно знає, що за цією огорожею — не табір трудової повинності. А що? Таємний склад? База для перекидання закордонних агентів? У всякому разі щось дуже пильно вартоване. Не від цих двох дізнається він про таємницю. Але й сваритися з ними не варто.

Клинченко миттю оцінив становище і

1 ... 32 33 34 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"