Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

По очах бачила, як їй хочеться, щоб я це визнала. Такий успіх. Таку владу.

— От хіба одна біда. Імперія не має спадкоємця.

Вест обік мене завмер, аж його напруження фізично відчувалося в оглушливій тиші. Клов теж витріщився на мене. А я зосередилася на Голланд. Примружилася, ледь розтулила губи, щоб вимовити ці кілька слів.

— Ти мене навіть не знаєш.

Вона поблажливо всміхнулася.

— Це слід виправити.

— Мені не потрібна імперія. У мене є власне життя і команда. На Звуженні.

Слова обпікали горло. Мені так відчайдушно хотілося назад на «Жоржину», що відчувала, як накочуються сльози.

— А ця пропозиція стосується не лише тебе. — Голланд глянула на Веста. — Хочу запросити тебе перейти до моєї флотилії…

— Ні. — Вест відповів так хутко, що вона ще не встигла закінчити фразу.

— Навіть дослухати не бажаєш?

— Ні, — повторив не змигнувши оком.

Куди й подівся її поблажливий вигляд. Вона розізлилася. Я машинально підсунулася до Веста, і Голланд це помітила, перевела погляд із нього на мене й назад. Я вже забагато виказала.

— Дам один вечір на роздуми. Якщо до сходу сонця не пристанеш, то ти вільний.

Я закусила губу зсередини, помітивши гострий зблиск у її очах. За єдину добу я дізналася про власну матір більше, ніж за все попереднє життя. Сент не єдиний, хто мав таємниці, і я не могла нічого вдіяти, почувалася зрадженою.

Якщо сказане Голланд про Ізольду було правдою, виходить, що мама — злодійка. Брехуха. Ніколи не розповідала мені ані про бабусю в Безіменному морі, ані про надзвичайно важливу знахідку безцінного каменя, до якої сама була причетна. Проте дещо про маму я знала напевно. І в цьому їй можна було довіряти. Якщо вона зруйнувала всі можливості для виходу Голланд на Звуження, то мала для цього причину.

Тут крилося більше, ніж оприявнила Голланд. Прибрати з дороги Золу й Сента — не просто помста. Це двоє наймогутніших торговців, обидва споряджають свої кораблі з Сероса. Вона розчищає собі майданчик, перш ніж натиснути на Раду.

Сент не єдиний, хто вибудовує гру в довгу.

Прислужник Голланд провів нас назад нагору сходами, я ковзала долонею по перилах, задивляючись на світло, що лилося зверху крізь вікна. Порошинки на склі зблискували, немов грані крихітних коштовних каменів.

— Фейбл, — покликав Вест, і я здригнулася від несподіванки.

Вони з Кловом уже стояли в кінці коридору, і на обличчі капітана «Жоржини» читалося побоювання.

Пальці зісковзнули з перил і стиснулися в кулак. Він зачекав на мене, ми разом увійшли в кімнату, а Клов залишився зовні.

Пошукала на столі сірники, запалила свічки. За вікном сонце сідало за обрій. Коли воно знову зійде, ми рушимо в гавань.

— То як, ти пристанеш? — пролунали в тиші Вестові слова.

Глянула на нього — і живіт стиснувся, я так і заклякла з сірником у руці.

— На що?

— На пропозицію Голланд — пристанеш?

Розвернулася до нього.

— Ти це серйозно?

Він не витримав мого погляду. Потупився на підлогу.

— Так.

Я схопила його за лікоть, примусила знову подивитися на мене.

— Я ж їй сказала: мені це не потрібно.

На його обличчі проступило явне полегшення, яке йому вочевидь хотілося приховати. Проте мав іще не остаточно переконаний вигляд.

— Довіряти їй не можна, Фейбл, — видихнув він. — Та це не означає, що ти не маєш пристати на її пропозицію.

— Ти так кажеш, ніби прагнеш, щоб я погодилась. — Я опустилася в крісло біля вікна. — Що таке? — додала м’яко.

Він надовго змовк, міркуючи про щось своє, нарешті відповів:

— Нам треба поговорити.

Проте я не була певна, чи готова почути, що він повідомить.

— Ні, не треба.

— Треба.

— Весте…

— Слід обговорити це, перші ніж ти вирішиш.

— Таж сказала тобі. Я вже все вирішила, — повторила.

— Коли почуєш, що маю тобі розповісти, можливо, ти зміниш своє рішення.

Серце закалатало, думки заметушилися. Не знаю, чому це я раптом так його перелякалася. Відтоді як Сент попередив, що Вест не такий, як мені вбачається, я ніби затамувала дух. Усе чекала, де між нами може запасти тріщина. Може, оце вже й воно.

— Я тісніше пов’язаний із Сентом, ніж тобі розповідав. Певен, ти вже про це здогадалася. — Він сунув руки в кишені, стиснув губи, помовчав і повів далі. — Коли був Узбережним Волоцюжкою, я потрапив у команду одного судна. Казав тобі про того капітана. Паскуда був.

У пам’яті яскраво закарбувалося Вестове обличчя, коли розповідав мені, як той капітан лупцював його, піймавши десь у кутку на кораблі.

— Маршрут приводив нас у Серос на два дні що три тижні, і одного вечора, коли ми кинули якір, я рушив на Узбережжя провідати Віллу. Діставшись, одразу зрозумів: щось не так, — проте вона не зізнавалася. Довелося добряче розпитати, зрештою з’ясував, що, коли мене немає, хтось із таверни обкрадає її та нашу матір. Щойно наше судно відчалює, він тут як уродився. Розуміє, що нікому його спинити, а Вілла мені не пожаліється, побоюючись того, що я можу зробити.

Так, я вже бачила цей вираз на Віллиному обличчі: страх, що Вест візьме справу до власних рук. Ось чого вона намагалася уникнути, коли в Дерні продала свій кинджал перекупникові. Намагалася не вплутувати Веста.

— Уже під ранок я дістався таверни, бачу покидька — а він п’яний. Якби не це, гадаю, я не був би в змозі… — Він помовчав, никаючи поглядом по підлозі, немов спогад відтворювався перед очима. — Сидів за столом сам-один. Я навіть не вагався. Не боявся. Просто підійшов до нього, ухопив за горлянку — і мене огорнув спокій. Це було ніби… це було так просто. Той звалився зі стільця, заборсався, намагаючись розчепити мої пальці. А я просто стискав далі. Стискав навіть, коли