Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

8.

Голос Ларса Свали наче створений для проповідей. Його емоційний баритон приємний і легко сприймається будь-яким вухом. Прихожани слухають із благоговінням, що межує з ейфорією, а ті, хто не може опанувати свої почуття, хитаються з боку на бік у такт якомусь потойбічному ритму.

Сетон обводить поглядом громаду, яка цієї неділі складається приблизно з п’ятдесятьох осіб, і дивується — тут змішані воєдино всі чотири суспільні стани. Є ремісники з підмайстрами, яких легко впізнати за загрубілими долонями, зігнутими спинами і обличчями, вкритими зморшками від копіткої роботи при поганому освітленні. Пліч-о-пліч із ними стоять рибалки, обдерті бідняки і молоді священники у чорних плащах. Час від часу на якомусь ретельно відчищеному сюртуку зблискують мідні ґудзики і золотий ланцюжок годинника, що звисає із жилетної кишені вельможі. Але попри всі відмінності, у всіх той самий вираз обличчя. Сетон подумки порівнює їх із косяком упійманої риби, що прагне пробитися з мулистого болота до омріяної глибини, але навіть йому не вдається залишити поза увагою голос проповідника. Парафіяни знову починають погойдуватися в такт співучої промови.

— Ми приходимо у цей світ грішними, бо наші пращури порушили закон Отця, за що цілком правомірно були вигнані з Едему. Але милостивий Господь послав свого єдинородного сина, і той урятував нас власною смертю. Коли Ісус висів на хресті на вершині Голгофи, до нього послали воїна на ім’я Лонгін, аби той перевірив, чи розіп’ятий ще живий. Лонгін схопив списа і встромив його глибоко у бік Христа. Кривава рана на грудях Спасителя нарешті оголила людям його серце. Нам відкрився шлях до його безмежної любові і небесної брами, не встелений перлами і самоцвітами, а закривавлений знівеченою плоттю. Всі люди попадали на коліна перед світлом, що засіяло, і кров’ю, що заюшила з рани рясним потоком.

Від запалу та задухи в переповненому залі волосся Свали приклеїлося до спітнілого лоба. Він робить паузу, відходить у бік і вказує на скромну чашу, що стоїть на вівтарі.

— Ми п’ємо його кров та їмо його плоть. Прийміть їх із молитвою, і коли піднесете чашу до вуст, заплющте очі і уявіть, що п’єте кров прямо з рани від списа Лонгіна, немов п’явки, що присмокталися до святого тіла, щоби врятуватися.

Перед причастям слово надають вірянам, які прагнуть свідчити. До вівтаря виходять двоє юнаків, настільки схожі між собою, що могли би вважатися братами. Хлопцям ще й двадцяти немає, обоє по-підлітковому стрункі. Вищий і, вочевидь, старший із них робить невпевнений крок уперед, поглянувши перед тим на свого товариша. Той стоїть, звісивши підборіддя на груди, із заплющених очей з-під довгої гриви волосся течуть сльози, обличчя спотворене гримасою. Старший схвильовано переводить подих і починає говорити:

— Я називаюся Альбрехт, а мій кузен — Вільгельм. Ми із Саксонії, народжені підданими короля Фрідріха Аль­берта І.

У хлопця добра вимова, тільки окремі слова видають, що його рідна мова не шведська.

— Ми обоє підмайстри, наш фах — ковальство. Вільгельм ще малий, тож навчився орудувати хіба ковальським міхом, а я вже почав кувати всякі речі за допомогою молотка і щипців.

Юнак затинається і сумнівається, не впевнений, як йому вести далі.

— Ми… у нашому краю довго точилася війна між сусідами, і коли в селі почався голод, нас відіслали на північ, у Росток, бо знали, що по той бік моря є країна, де Ловіса Ульріка стала королевою, і де, можливо, будуть раді й іншим вихідцям із нашого краю. Наша сім’я завжди була богобоязлива, і під опікою священника ми отримали найкраще виховання. У тому, що сталося, їхньої вини нема.

Хлопець губить нитку оповіді і шукає потрібні слова.

— Нас відіслали разом, аби ми пильнували і не покидали один одного. Та невдовзі виявилось, що в дорозі нас було троє. Третім був диявол, що накинув на нас свої сіті, і ми…

Тишу порушує лише схлипування молодшого і звуки, що видають присутність людської маси: дихання, покашлювання, скрип дощок.

— Між нами виникли почуття, дозволені лише між чоловіком і жінкою. Плотська хіть росте з кожним кроком, їй усе важче опиратися. Ми страшенно страждаємо, бо знаємо, що тільки-но піддамося спокусі, занапастимо наші душі. Ми тут чужинці і не знали, до кого звернутися із цією бідою, аж поки Вільгельм не згадав про село Гернгут[22], що неподалік нашого рідного, де граф, нині вже покійний, приймав усіх до своєї парафії. Нашій радості не було меж, коли виявилося, що його однодумці є і в Стокгольмі.

Мова хлопця стає все більш невиразною, врешті голос надламується і переходить у схлипування. Юнак робить кілька глибоких вдихів, аби опанувати себе і завершити промову, хоча плечі його вже здригаються, а погляд опущений.

— Майстер, у якого ми служимо в Стокгольмі, без лихого наміру поселив нас у кімнатку з одним-єдиним бамбетлем. Ми не наважуємося спати на ньому разом, боїмося гріха, тож Вільгельму дістався бамбетль, а я стелю собі на підлозі. Та ми рідко коли спимо, щоночі разом молимося до Ісуса Христа, щоби полегшив наші муки, щоби прийшов до нас, обійняв і забрав ту любов, якою нечистий хоче завести нас на манівці. Ми просимо, щоби ваші молитви врятували нас від цієї страшної хвороби…

Після причастя Ларс Свала позичає Сетонові люльку і частує тютюном. Чоловіки прикурюють від останнього каганця в молитовній залі, Свала задуває вогника та сідає на лавці в маленькому саду. Через хвіртку виходить останній прихожанин, підкріплений кров’ю і плоттю Ісуса. Біля Котячого моря пралі вистукують вальками, ніби акомпануючи продавцям риби, а від парку Кунґстредґордена час від часу долітають сміх і вигуки гульвіс, що ховаються від пекучого сонця по кущах. День видався гарячий, як і все це літо.

Свала нарешті порушує тишу.

— Що скажеш про сьогоднішні свідчення?

Прохолодний дим лоскоче Сетонові горлянку, він знову глибоко затягується і випускає дим пораненим краєчком рота, у протилежний від господаря бік.

— Кохати і бути коханим у відповідь — благо, яке випадає далеко не кожному. Доля подарувала їм час і можливість задовольнити свої бажання, не турбуючи нікого іншого. Обидва в розквіті сил, один вродливіший за другого. Єдине, що я назвав би гріхом, це те, що вони марнують настільки легкодосяжне щастя. А щодо цього гріха, то й сам покійний король Ґустав не цурався його, вже не кажучи про барона Ройтергольма. Втіхи з прекрасними юнаками — мабуть, єдине, що поєднувало тих двох мужів. Кохання по-італійськи — не дивина, а ті, хто його спові­дують, нічим не гірші й не кращі за інших.

— А як же вічність? Вони ж гублять свої душі.

— Навіщо Богові було створювати подібну собі істоту і вкладати в неї інстинкти, що йому не подобаються? Навіщо всемогутньому творити щось не ідеальне?

— Наша віра вчить, що спокуса дана нам для того, щоби на власний розсуд обирати між добром і злом.

— То виходить, що ми — забавка, якою розважається Творець, коли йому нудно? Людина не в змозі керувати тим, що вирішує сам усемогутній.