Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Асгейр став навпроти мене, змушуючи підняти очі. Підступив ближче. Моїх холодних рук торкнулися теплі долоні. Я постаралась не звертати увагу на зацікавлені погляди валькірій навколо нас.

— Заплющ очі, — тихо інструктував Асгейр.

Я послухалась. Без основного органу чуття всі звуки стали гучнішими, а дотик воїна — інтимнішим. Я ковтнула, але не відсторонилася.

— Тепер згадай площу перед палацом Одіна. Пам’ятаєш її?

Я кивнула.

— Добре. Тобі потрібно подумки відштовхнутися від землі. Це схоже на відчуття перед тим, як зробити перший крок. Спробуй.

Я вже напружила було м’язи, але руки Асгейра стислися трохи сильніше, зупиняючи.

— Використовуй магічну силу, а не фізичну.

Зітхнувши, я повела плечами, розслаблюючи тіло. Ніби прокинувшись, магія знову заструменіла в крові, пульсуючи з кожним ударом серця. Я уявила, як дотягуюся до неї, дозволяю їй керувати моїм тілом. Воно здригнулось і дрібно затремтіло. Асгейр утримував мене на місці, але тепер я майже не відчувала його доторку, зосередившись на тому, щоб не дати силі поглинути мене знову.

— Крок.

Почувши тиху команду, я уявила, як одним кроком долаю шлях від поля для тренувань до холодної похмурої площі, оточеної палацами найвищих богів. Враз мене оповив холод, але, на відміну від перенесення Асгейра, нас оточили не хмари, а світло, яке я бачила в кабінеті Крістіана. На мить здалось, що я загубилася в цьому місці, але Асгейр продовжував тримати мої руки у своїх. Він був якорем, за який я вчепилася мертвою хваткою.

За кілька ударів серця холод зник. Під ноги повернулася тверда поверхня. Обережно розплющивши одне око, я полегшено видихнула. Голова запаморочилась, але я радісно всміхнулася.

Хоч щось у мене вийшло.

— То ось, як виглядає твоя сила... — зачаровано промовив Асгейр, не відриваючи від мене очей. — Ти молодець. Впоралася.

Ми стояли посеред центральної площі столиці Асгарду. Повз нас проходили жителі міста. Нікого не здивувала поява воїна і валькірії — схоже, тут це була звична справа. Дехто з перехожих кивав Асгейру, вітаючись, і з цікавістю окидав поглядом мене.

— Ходімо, — махнув він і рушив до одного з палаців.

Я пішла поруч, розглядаючи чертог воїнів — а це, без сумніву, був саме він. Міцна будівля з масивними колонами перед входом гордо стояла навпроти Валаск’яльву. Обабіч масивних дверей тріпотіли на вітру темно-сині військові знамена зі складним рунічним знаком на них. Вхід охороняла варта — по одному воїну з кожного боку від дверей. На поясі в обох виднілися мечі.

Помітивши Асгейра, вони виструнчилися ще сильніше. Він зупинився перед широкими темними сходами, кинув погляд на вартових і повернувся до мене:

— Зачекай мене тут. Я знайду Гуннара і скоро повернуся.

Я кивнула, стараючись не видати хвилювання. Лише тепер я зрозуміла, наскільки покладалася на мовчазну підтримку і захист Асгейра. Без нього я відчувала себе маленькою дівчинкою, що загубилася в натовпі незнайомців.

Піднявшись сходами, він привітно кивнув воїнам і зник за масивними дверима. Ті протяжно скрипнули, зачиняючись за його спиною. Залишившись одна, я глянула на вартових. Один з них, спіймавши мій погляд, раптом підморгнув, а другий — всміхнувся куточком губ.

Ніяково посміхнувшись у відповідь, щоб не здаватися грубою, я схрестила руки перед собою і відвернулася обличчям до площі. Тут продовжували снувати аси, але з кожною хвилиною їх ставало все менше.

Час ішов, а Асгейр все не повертався. За десять хвилин, якщо вірити відчуттям, я вже нервово озиралась на зачинені двері й вартових, що ловили кожен мій рух, аж тут увагу привернули двоє чоловіків. Вони йшли площею в бік палацу Одіна, переговорюючись між собою. В огрядному магові в смарагдовій мантії я впізнала Лейфа.

Він теж помітив мене. І якщо минулого разу він здавався привітним, то сьогодні зустріч зі мною була йому не до вподоби.

Його співбесідник — сивочолий, але високий і статний чоловік у червоній мантії, розшитій золотими нитками — навпаки, сповільнив кроки, помітивши мене. Навіть не чуючи слів за гулом перехожих, я зрозуміла, що він спитав у Лейфа, хто я. При цьому його проникливі очі, здавалося, впивалися в саму душу.

Я заклякла, поки Лейф відповідав йому. На обличчі незнайомця проступив інтерес, аж тут двері за мною зі скрипом відчинилися. Лише тоді я знайшла в собі сили розірвати зоровий контакт і відвернутися.

Поруч із Асгейром сходами спускався Гуннар. За плечима у нього виднілося руків’я сокири. Я полегшено зітхнула — він погодився.

— Знову проблеми, Єво?

Я здивовано кліпнула, але він всміхався. Наблизившись, щоб не почули вартові, воїн спитав уже тихіше і серйозніше:

— Ас сказав, що Інгрід треба рятувати. Ти знаєш, куди саме вона відправилась?

— «Ас»? — перепитала я.

Асгейр раптом закотив очі, а Гуннар хмикнув і стиснув його плечі.

— Лише найближчим друзям можна називати так Асгейра, не ризикуючи отримати по шиї. То що там з Інгрід?

Я швидко перебрала в пам’яті нашу ранкову розмову в пошуках чогось корисного.