Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Певно, я міг лишитися в університеті, жити у будиночку в каньйоні Топанґа, але все ж відчував, що мушу просуватися далі, а саме — вирушити до Нью-Йорка. Я усвідомлював, що життя у Каліфорнії пропонувало забагато спокус і насолод, розумів, що потрапляю в залежність від цього сумнівного легковажного життя, не кажучи вже про іншу залежність — наркотичну, що дедалі більше посилювалася. Відчував, що мушу поїхати кудись, де зможу загартуватись і спробувати справжнє життя, де зможу присвятити себе роботі й, можливо, розкрити чи створити своє справжнє «я», виокремити власний голос. Попри зацікавлення аксональною дистрофією, на якій спеціалізувалися Ковен і Олмстед, я хотів займатися чимось іншим, тісно поєднати невропатологічні та нейрохімічні дослідження. Новий коледж Ейнштейна пропонував спеціальні міждисциплінарні стипендії в галузі невропатології та нейрохімії (ці дві дисципліни були поєднані завдяки генію Солу Корі), тож я пристав на цю пропозицію.[169]

* * *

Упродовж трьох років у Каліфорнійському університеті я працював на повну силу, без жодної відпустки. Я раз у раз ходив до шефа, грізного (хоча й люб’язного) Августа Роза з проханням надати мені кілька вихідних, та він непохитно відповідав: «Для тебе, Сакс, що не день — то відпочинок». Після цього я злякано йшов геть, відмовившись від цієї ідеї.

Але я не полишав своїх поїздок на мотоциклі на вихідних, часто відвідував Долину смерті, іноді — Анза-Борреґо.[170] Мені подобалися пустелі. Зрідка навідувався до Баха-Каліфорнії,[171] проймаючись відчуттям цілковито іншої культури, хоча дорога за межами Енсенади[172] була дуже вибоїста. До завершення резидентури в Каліфорнійському університеті й переїзду до Нью-Йорка я намотав понад 160 тисяч кілометрів на мотоциклі. До 1965 року транспортний потік на дорогах ставав усе щільнішим, особливо на Сході, тож мені більше не вдавалося насолодитися їздою, життям на колесах так само вільно й весело, як під час перебування в Каліфорнії.

Я часом розмірковую над тим, чому прожив понад п’ятдесят років у Нью-Йорку, якщо мене так зачаровував Захід, а особливо Південний Захід. Тепер багато що мене поєднує з Нью-Йорком — пацієнти, студенти, друзі, психоаналітик, — та я завжди відчував, що це місто не зачіпає мене так, як Каліфорнія. Гадаю, це туга не лише і не стільки за самим місцем перебування, скільки за молодістю, особливим часом, відчуттям закоханості, можливістю сказати: «Переді мною — майбутнє».

Поза зоною досяжності

У вересні 1965 року я переїхав до Нью-Йорка для навчання за стипендією з нейрохімії та невропатології в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Я ще сподівався стати справжнім, кабінетним науковцем, попри те, що моя науково-дослідна робота в Оксфорді зазнала цілковитого фіаско, й це мало послужити попередженням супроти повторення подібних ситуацій. На позір відмовляючись, я все ж таки вирішив, що маю зробити ще одну спробу.

Запальний Роберт Террі, чиї блискучі дослідження хвороби Альцгеймера за допомогою електронного мікроскопа так захопили мене під час його виступу в Каліфорнійському університеті, саме перебував у творчій відпустці, і на час його відсутності кафедрою завідував Іван Герцог, м’який, спокійний емігрант з Угорщини, навдивовижу стриманий і терплячий у ставленні до свого метушливого колеги.

Станом на 1966 рік я вживав дуже значні дози амфетаміну і став… психічно хворим? несповна розуму? «без гальм»? вдосконаленим? Я заледве можу підібрати вдале визначення, та воно супроводжувалося неабияким підсиленням чуття нюху, а також поліпшенням здібностей, якими я раніше похвалитися не міг — уяви та пам’яті.

Щовівторка у нас проводилися навчальні вікторини, під час яких Іван показував мікрофотографічні знімки різних нетипових невропатологічних станів і явищ, а ми мали зрозуміти, яких саме. Зазвичай я дуже кепсько з цим справлявся, але якось Іван показав деякі знімки зі словами:

— А ось тут — дуже рідкісний стан. Не думаю, що хтось із вас його впізнає.

І тут я вигукнув:

— Мікрогліома!

Усі вражено обернулися в мій бік: зазвичай під час цих вікторин мене було чути найменше.

— Саме так, — продовжував я. — У літературі всього світу описано лише шість подібних випадків. — І я детально їх процитував.

Іван з цілковитим здивуванням витріщився на мене:

— Звідки ви це знаєте?

— А… Просто натрапив у якійсь книзі, — недбало відповів я, проте насправді здивувався не менше за нього. Я не мав жодного уявлення, яким чином, чи, радше, коли саме я так стрімко й неусвідомлено всотав цю інформацію. Це було наслідком дивного стимулювання амфетаміном.

* * *

Під час навчання в резидентурі моє особливе зацікавлення викликали рідкісні, часто спадкові захворювання — ліпідози, пов’язані з порушенням ліпідного обміну, коли в клітинах мозку накопичується надмірна кількість жирів. Мене дуже схвилювало відкриття, згідно з яким ці ліпіди можуть накопичуватися ще й у нервових клітинах на стінках травного каналу. Воно уможливлювало діагностику подібних хвороб навіть до появи щонайменших симптомів шляхом біопсії не мозку, а прямої кишки, що є набагато менш травматичною процедурою. (Я читав перший звіт про це у «Британському хірургічному часописі»). Для того, щоб поставити діагноз, потрібно було лише дослідити один нейрон, насичений жирами. Я зацікавився, чи можуть інші захворювання, наприклад хвороба Альцгеймера, спричинити зміни у нервових клітинах травного каналу, і чи можна їх у такий самий спосіб виявити на дуже ранніх стадіях. Я розвинув (адаптував) спосіб «очищення» стінок прямої кишки так, щоб вони ставали майже прозорими, а забарвлюючи нервові клітини у метиленовий синій[173] можна було побачити десятки нервових клітин під час слабкого збільшення у мікроскопі, примножуючи шанси на віднаходження якихось аномалій. Розглядаючи предметні скельця, я схилився до думки і переконав керівника, Івана, що можна зафіксувати зміни у нервових клітинах прямої кишки — сплетіння нервових волокон і тільця Леві,[174] що слугували ознакою хвороб Альцгеймера й Паркінсона. Я честолюбно міркував про важливість наших відкриттів, гадав, що це стане проривом у неврології, неоціненним способом діагностики. У 1967 році ми подали на розгляд реферат доповіді, яку розраховували представити на конференції Американської неврологічної академії, що мала невдовзі відбутися.

На жаль, на цьому етапі усе пішло не так, як гадалося. Виявилося, що нам потрібно ще чимало інших матеріалів, окрім кількох біопсійних аналізів прямої кишки, але ми не мали змоги їх роздобути.

Продовжувати дослідження ми не могли, тож разом з Іваном почали міркувати над тим, чи варто забирати попередньо підготовлений реферат. Зрештою