Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

Після виявлення орієнтира з напрямком руху стає більш-менш зрозуміло. Пенсі злітає вниз із дерева, потім ще деякий час малює на снігу схеми, намагаючись вивернути так, щоб і руїнницю не кинути посеред дороги — інакше навіщо рятувала, — і повернутися до потрібного їй часу в село. Нарешті приблизний план готовий.

— Будемо йти швидко, зупиняючись тільки в крайніх випадках. І якщо не натрапимо на щось надзвичайне, то найпізніше десь до початку вечора будемо на місці.

— А якщо натрапимо?

— Тоді кожен сам йде своєю дорогою, — прямо каже Пенсі, не приховуючи своїх думок і не хитруючи. — У нас зовсім мало часу і припасів. А на мене в найближчому поселенні чекає дитина.

— Я розумію, я згодна, — складає на грудях руки Ланалейтіс. — Бути матір'ю — це велике рішення, мати живе заради дитини. Іди, щойно це стане необхідним.

— Добре, що ми зрозуміли одна одну, — на серці стає трохи легше. Руїнниця прикриває свої нелюдські очі й хитає головою:

— Мені не довелося стати для когось початком. Може й на краще. Як би жила моя дитина, коли все навколо знищувалося і руйнувалося? А в ті часи, коли наш світ ще був прекрасний, я вважала, що мій досвід і знання замалі для створення нового життя, а моє ім'я ще занадто довге.

— Довге ім'я?

— У нас так прийнято: при народженні дають довге ім'я, сім'я намагається вкласти якомога більше смислів у кожен склад. Адже ніхто не знає, якою виросте дитина, що їй буде до вподоби, а що — ні. У міру дорослішання склади відсікаються, а ім'я починає відображати суть карена. Я, Ланалейтіс, — звук, що закликає до порядку земних істот.

— А що означає Халіс?

— Халіс? — руїнниця пильно дивиться Пенсі в обличчя, намагаючись встановити зоровий контакт. Але це непросто — і скоро вона здається: — Значить, він зі старшого покоління. Хал-іс — означає той, що палає і горить. Що в ньому палає і чому він горить, вже неважливо — спогади це, тепло плоті, радість творення або божевілля, від колись довгого імені залишилося тільки позначення процесу. Це можна описати так, ніби він закінчив створення себе. Я навіть заздрю. Напевно, не так страшно зустріти свою смерть, пізнавши свою сутність до кінця...

— Ти ще жива, — нагадує їй Пенсі.

— Яким буде це життя? Ти б змогла жити далі, як звикла, якщо ти стала трохи сліпа, наполовину глуха, іноді забуваєш, як говорити, та ще й тебе не завжди видно іншим?

— Настільки погано?

— Без дейд — так. Буде складно, буде сумно, швидше доведеться закінчити свій шлях. Не зараз, не завтра, але швидше. Ходімо, я готова йти. Зроблю все, щоб не опинитися в полоні тих грубих істот.

Пенсі киває і простягає руку руїнниці, допомагає встати, а потім забуває звільнити долоню. Так вони й ідуть. Несподівано саме таке пересування дає хороші результати. Ланалейтіс більше не спотикається і не задихається. Зручний темп знаходиться сам по собі, і білосніжна хаща проноситься повз них. Але Пенсі не поспішає себе обнадіювати: вона вибрала швидкість, але знехтувала скритністю. Коли за ними вирушить погоня — це всього лише справа часу. Може, люди Джефа вже йдуть їхніми слідами, а може, мисливці все ще бачать сни і гріються біля крихітного багаття, під'їденого зимовим вітром, ніччю і Чорним лісом.

— Якщо хвилюєшся, то говори про головне, — несподівано вимовляє Ланалейтіс. Пенсі хмикає і продовжує тягнути її за собою. Руїнниця не припиняє бурмотіти.

— Ці убогі ліси просто створені для того, щоб приховувати таємниці. Вони жадають поглинути всіх: і того, хто ділиться, і те, чим діляться. Така їхня природа — жадібна до соми поросль.

— Це не таємниця, — нарешті наважується Пенсі. — Просто, якщо... Коли я повернуся, це буде остання вилазка в Чорний ліс цього сезону. І разом із донькою я покину це місце. От тільки я собі і доньці пообіцяла, що до кінця мого полювання обов'язково знайду те єдине ім'я, яким назву її, все ще безіменну.

— Ім'я для доньки? — Ланалейтіс хитає головою. — Хіба не прийнято у вас називати дітей іменами власних батьків або друзів?

— Ні, що ти. Це радше можлива примха.

— Тоді звернися до списку твоїх предків...

— Такого немає. Ще дитиною мене знайшли мисливці, і я залишилася з ними прийомною донькою, — Пенсі на секунду закидає голову і в просвіті між деревами бачить потрібну зірку, це наводить на цікаву думку: — А як би ти назвала свою доньку?

— Не буду казати, що не думала про це, — Ланалейтіс довго мовчить, але потім продовжує: — Мені не довелося стати матір'ю, адже сома пішла, виснажилася. Я пам'ятаю, які були спроби в інших. Невдалі, смертельні, сумні. Тепер навіть відерс, колись провідник і накопичувач соми, лише зберігає і перерозподіляє її залишки. Але якби в мене була можливість... Я б дала їй склад Кей, він означає світло, і Да — це радість. У нашому світі так багато всього темного й жалюгідного, пекучого й руйнівного, що я не насмілилася б додати якійсь із цих складів, — вона замислюється і надто швидко, щоб Пенсі толком могла зрозуміти, вимовляє: — Кейрамідахатереланатасоліс.

— Це як узагалі?

— Це не як, — фиркає руїнниця, — а повне перше ім'я. Навіть вийшло трохи коротше, ніж прийнято. Кей-ра-мі-да-ха-те-ре-ла-на-та-со-ліс. Світло, що сходить над світом, несе радість, палає і надихає, створює красу з дрібниць і йде першим вперед у пошуках більшого.