Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— Абсолютно, — кивнула я.

Він коротко хмикнув і похитав головою.

— Тоді можемо бути спокійні. Їй нізащо не відшукати його. Це всього лише вигадки. Він або давно знищений, або загублений.

— Ти так у цьому впевнений?

— А ти, я дивлюся, впевнена у зворотному, — його погляд став більш чіпким.

Я відчула, як серце забилося трохи швидше.

— Я провела невелике дослідження... — я злегка запнулася, згадуючи, що це саме Насім зробив за мене всю роботу. — Точніше, попросила про допомогу в дослідженні.

Рузан схилив голову набік, пильно спостерігаючи за мною.

— Але сам факт, що моя мати так наполегливо шукає його, говорить про те, що вона впевнена в його існуванні, — додала я, випроставшись.

Колишній капітан глибоко зітхнув, потер перенісся і втомлено промовив:

— І що ж ти пропонуєш, диво моє?

— Знайти цей камінь раніше за неї, звісно, — відповіла я тоном, ніби пояснювала щось очевидне.

— Чудово. Гарний план. Тоді, може, розповіси мені заодно, де його шукати? — їдко кинув він.

Я склала руки на грудях і смерила його суворим поглядом.

— Я пропущу саркастичні нотки в твоєму голосі повз вуха, — заявила я.

Рузан фиркнув.

— Але в мене є інформація, що карта, яка веде до Ока Дракона, може перебувати в королівстві Одхан.

Цього разу він мовчав довше. Кілька секунд сидів нерухомо, а потім важко зітхнув і закрив обличчя руками.

Я його розуміла. Ось так просто заявити людині, що їй потрібно вирушити на пошуки стародавнього артефакту, який може й не існувати зовсім... На його місці я б уже втекла.

Але мені бігти нікуди. У мене немає вибору.

А в нього є.

— Ти ж розумієш, що не зобов'язаний шукати його разом зі мною? — тихо запитала я, роблячи крок йому назустріч.

Рузан різко розвернувся, насупивши брови. У його погляді спалахнуло щось різке, майже сердите.

— Це зараз був такий тонкий натяк на те, щоб я забрався геть?

— Ні! — тут же заперечила я, підкидаючи руки. — Рузан... Я знаю, що ти мені не віриш, але я все одно спробую. Я вирушу в Одхан, знайду цю кляту карту, а потім і Око Дракона, і...

— І що потім, Кліо? — втомлено перебив він, зробивши крок до мене.

Я зковтнула, спіймавши його пильний погляд.

— Знищиш його? Сховаєш?

Я завагалася.

— Зізнатися чесно, так далеко у своєму плані я ще не заходила, — пробурмотіла я, зніяковіло відводячи погляд. — Але...

— Добре, — знову перебив він, цього разу схрестивши руки на грудях.

Він дивився на мене згори вниз, але в його погляді більше не було тієї колючої суворості. Швидше... уважність.

— Упевнений, човен і капітана, який зможе тебе відвезти, ти знайдеш. Навіть за нинішніх обставин. А далі? — продовжив він. — Подібні документи, як карта, що веде до дуже сильного артефакту, напевно зберігаються в палаці. Туди ти як потрапити зібралася?

— Імпровізація... — невпевнено відповіла я, знизавши плечима. — Я дуже хороша в переконанні.

Рузан підкинув брову.

— О, у цьому я не сумніваюся, — усміхнувся він, похитавши головою.

Я вже приготувалася захищати свою точку зору, але, на мій подив, він раптом помовчав, наче обмірковуючи щось, а потім, уже набагато м'якшим тоном, сказав:

— Я пропоную тобі свою допомогу. В Одхані в мене є знайомі, які зможуть прихистити нас і, можливо, навіть допомогти потрапити до палацу. А тепер думай, Кліо.

Я підняла на нього очі, серце на мить пропустило удар.

— Отже... ти згоден із моїм планом? — з надією в голосі запитала я.

Він усміхнувся, помітивши мій нетерплячий вираз.

— План ми ще підкоригуємо, — відповів він, помітно пом'якшившись.

Я закотила очі, але не стала сперечатися.

— Але хід думок у тебе правильний, — продовжив він, посерйознівши. — Усе, що сьогодні сталося, було ретельно сплановано. Якщо це було зроблено, щоб знайти Око Дракона...

Він на мить замовк, немов остаточно переконуючи себе у сказаних словах.

— Нам і справді слід поквапитися. І встигнути знайти його першими.

Я ненадовго задумалася. І не тому, що не хотіла, щоб Рузан допомагав мені. Навпаки. Варто було лише згадати, що все своє життя я провела в стінах Палацового комплексу, майже не знаючи, що діється за його межами. А він, судячи з усього, об'їздив майже всі королівства, знав людей, розумів, як усе влаштовано. Відмовитися від його допомоги було б не просто нерозумно — безрозсудно.

Але одне питання не давало мені спокою.

— Чому ти мені допомагаєш? — задумливо запитала я, вивчаючи його обличчя.

Рузан злегка насупився, але промовчав, і я продовжила:

— Так, ти мій учитель. Ну... був, до сьогоднішнього ранку. І, можливо, ніс за мене відповідальність. Теж до сьогоднішнього ранку. Але тепер я для тебе просто тягар.

— Це ще м'яко сказано, — фиркнув він, усміхнувшись.

— Згодна, — легко кивнула я. — Я сама себе іноді дратую.

— Ну хоч самокритика на місці, — протягнув він, посміхнувшись трохи ширше.

— То чому ти все ще тут? — я звузила очі. — Навіть більше, чому ти ще й пропонуєш мені допомогу?

Рузан раптово випростався, склав руки на грудях і, з серйозним виглядом приклавши долоню до серця, заявив:

— Я дуже м'якосерда людина.

Я примружилася і, схиливши голову набік, мовчки пропалювала його поглядом, явно даючи зрозуміти: «Ти точно про себе говориш?»

Він лише зітхнув.

— Я побачив, що тобі потрібна була допомога, — сказав він, трохи тихіше.

— Тобто ти мене пожалів? — невдоволено насупилася я.

— Ні, — упевнено відповів Рузан, дивлячись прямо мені в очі.

Я на мить прикусила губу, замислившись, і раптом видала:

— Я тобі подобаюся?

Рузан моргнув. Потім закотив очі і втомлено прикрив обличчя руками.

— Мені б дуже хотілося послухати, як твоя світла голівонька дійшла такого висновку, — пробурмотів він крізь пальці.