Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Я зніяковіло повела плечима.

— А чому ні?

Десь глибоко всередині я вже починала шкодувати, що взагалі відкрила рот.

— Просто ходімо вже поїмо, горе ти моє, — видихнув він, похитавши головою.

Із цими словами він відчинив двері у вітальню, жестом запрошуючи мене вперед.

Я занадто голосно прочистила горло, розправила плечі і швидко прошмигнула повз нього, відчуваючи, як зрадницьки горять вуха.

***

Почувши наш план, Влас чомусь не відчув захоплення. Цікаво, чому? Ми з Рузаном, як дві нашкодивших дитини, сиділи навпроти нього, мовчки чекаючи, коли він закінчить пропалювати нас важким поглядом і вискаже все, що думає з цього приводу.

— Ви при своєму розумі!? — нарешті гримнув він, так що я здригнулася.

А потім різко осёкся, ніби згадавши щось важливе. Влас швидко піднявся, вправно, незважаючи на вік, дістався до вікна й обережно визирнув з-за фіранки, уважно оглядаючи вулицю. Лише переконавшись, що навколо нікого немає, він видихнув і повернувся в центр кімнати, грузно опускаючись на диван.

Провівши широкою долонею по сивому волоссю, чоловік важко подивився на нас.

— Ми... — почав було Рузан, але Влас тільки роздратовано відмахнувся:

— Та знаю я, що ти хочеш сказати! Ти завжди був таким, Рузане. Упертий, нестерпний хлопчисько.

Я щосили стримувала посмішку, спостерігаючи, як колишній капітан закотив очі.

— Що стосовно човна? — не відступав він, витримавши невелику паузу.

— Човен, човен... — Влас стомлено зітхнув, потираючи лоб пальцями. — Є в мене один знайомий торговець. Часто їздить в Одхан, але хто знає, де він зараз. Можливо, досі тут, а може, його вже й слід пропав.

Він піднявся, підлога під його ногами жалібно заскрипіла. Швидким кроком рушив до іншого кінця кімнати, Влас дістав листок і перо.

— У тебе є рослини? — раптом запитав Рузан, і на його обличчі промайнула легка усмішка.

— Мгх, точно... — старий чоловік кивнув у бік спальні, і Рузан без зайвих запитань піднявся, прямуючи туди.

Я встигла моргнути всього кілька разів, а він уже повернувся, тримаючи в руках невеликий глиняний горщик, у якому пробивався кволий паросток.

Я давно знала, як маги передають свої послання, але сама користувалася цим рідко. Мої сили не завжди дозволяли доставити повідомлення потрібному одержувачеві... та ще й цілим.

Поки Влас виводив на папері коротке послання, Рузан простягнув руку і легко торкнувся тонкого стебла, передаючи магічну енергію. Рослина миттєво відгукнулася: її листочки здригнулися, а потім почали повільно розкриватися, вбираючи силу.

Я дивилася на них обох, не втручаючись, але в грудях росло дивне відчуття.

Здається, наш план і справді ставав реальністю.

— Як звуть цього торговця? — запитав Рузан, ставлячи горщик на стіл.

— Яфас, — коротко відповів Влас, швидко закресливши щось на аркуші паперу. Його рука рухалася впевнено, незважаючи на вік. Потім він простягнув записку Рузану. — Це адреса, де стоїть його човен. Він майже весь час там проводив, а тому й зараз має бути там.

Колишній капітан мовчки кивнув, прийнявши клаптик паперу. Він побіжно пробігся по нерівних буквах, хмикнув собі під ніс і відклав записку вбік, зосередивши увагу на горщику.

Я трохи подалася вперед, спостерігаючи, як він заплющив очі, щось ледь чутно пробурмотів, а потім простягнув руку до паростка.

Тонка стеблинка здригнулася, ніби злякавшись, а потім, немов упізнаючи в Рузані щось рідне, витягнулася, потягнулася до його долоні, розкриваючи крихітні зелені листочки. Це було схоже на те, як дитина, що вперше побачила батьків, тягне до них свої ручки.

У повітрі розлився свіжий аромат мокрої трави та вологої землі, ніби ми не в кімнаті, а десь у глибині лісу, серед високих дерев, насичених дощем.

За кілька миттєвостей паросток знову опустився, повернувшись у своє колишнє положення.

— Тепер залишається тільки чекати, — тихо промовив Рузан, опускаючись на стілець.

Його голос розчинився в тиші, і в цю ж мить за вікном вибухнув грім.

Я здригнулася.

Блискавка прокреслила небо сліпучим спалахом, а слідом за нею посипалися перші краплі дощу, з силою вдаряючи по склу. Кімната наповнилася приглушеним стуком, немов саме небо вирішило заговорити з нами.

Мені раптом стало холодно.

Я забралася з ногами на диван, обхопивши себе руками, і закинула голову назад, вдивляючись у дерев'яну стелю.

Рузан сів поруч, але не заговорив, лише гортав якусь книжку, яку, мабуть, знайшов на полицях у Власа. Старий же, намагаючись чимось себе зайняти, порався по дому, то пересуваючи якісь речі, то підкидаючи дрова в камін.

Ніхто з нас не зронив ні слова.

Тиша була надто густою, сповненою думок і прихованих поглядів.

Я відчувала, як час від часу Рузан крадькома дивиться на мене, але не повертала голови. У цей момент я не знала, що б йому сказала.

І раптом, коли ніч уже майже злилася з ранковою імлою, пролунав слабкий звук.

Невеликий паросток, який ми використовували для передачі повідомлення, затремтів.

Я одразу ж сіла рівно, серце стиснулося в очікуванні.

Перед нашими очима він почав змінюватися.

Тонке стебло витягувалося, листя розкривалося, перетворюючись на ніжні пелюстки. За кілька секунд перед нами вже красувався тендітний, немов виточений із дорогоцінного каменю, гіацинт.

І з нього, наче сльоза, впав крихітний згорнутий клаптик паперу.

Ми схопилися на ноги одночасно.

Рузан швидше за всіх схопив записку і розгорнув її, пробігаючи очима по короткому посланню.

— «На світанку. Біля Старого Мису», — прочитав він уголос.

Я перевела повний надії погляд на нього.

Рузан упевнено кивнув.

Більше слів не було потрібно.

Ми почали збори.