Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

— Де він зараз? — її тон став різкішим, ніби вона вже знала, що почує.

— Має повернутися з відрядження сьогодні ввечері, — відповіла я, опустивши погляд на свої руки.

Мама схрестила руки на грудях і тихо зітхнула.

— Звісно, — вона підняла брову, скептично дивлячись на мене, — так типово…

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, відчуваючи, як напруга в моїх грудях наростає.

— Чоловік їде у відрядження, дружина залишається вдома чекати, а потім виявляється, що нічого з цього не було випадковим, — вона відвернулася, ніби вже втомилася пояснювати очевидне.

— Лео не такий, — заперечила я, голос звучав різкіше, ніж я очікувала. — Я знаю його краще, ніж ти.

— Правда? — вона обернулася назад, і в її погляді я побачила суміш співчуття та тривоги. — Ти думаєш, що знаєш його, Аріель, але всі вони однакові.

— Це не так, він би навіть не приховував цього. Ти нічого не знаєш про нього, мамо, — я спробувала зберегти твердість у голосі, але відчула, як тривога почала підкрадатися до мене.

Мама склала руки на грудях, її обличчя залишалося спокійним, але в її очах промайнув відтінок скепсису.

— О, мені вистачає того, що я бачила. Достатньо згадати його обличчя, коли він прийшов просити твоєї руки. Хоча це більше виглядало як факт, а не прохання.

Моя голова пішла обертом, і я застигла на місці, обдумуючи її слова.

— Лео… Лео приходив просити моєї руки? — мій голос звучав тихо, майже нерозбірливо, і я відчула, як серце почало битися частіше.

Мама трохи нахилила голову, дивлячись на мене з подивом.

— Так. Перед Новим роком. Ти не знала про це?

Мої думки плуталися, ніби я намагалася скласти розірваний пазл. Лео ніколи не згадував про це.

— Я… ні, я не знала, — зізналася я, стискаючи руки, щоб приховати тремтіння.

Мама тихо зітхнула, її голос став трохи м’якшим:

— Він здався мені щирим тоді. Я повірила в це. А зараз… зараз я бачу перед собою свою засмучену дитину, яка намагається знайти виправдання для чогось, що не повинно бути таким складним.

— Це не так… — я намагалася знайти потрібні слова, але вони не приходили.

— Аріель, — вона обережно поклала руку на мою, її погляд був пронизливим і водночас сповненим жалю. — Якщо він справді хотів тебе, якщо це було щиро, то чому ти зараз почуваєшся так розгублено?

Її слова били точно в ціль, і я відчула, як щось важке стискає мене зсередини.

— У тебе занадто добре серце, сонечко, але такі чоловіки, як він, не вміють подібного цінувати. Саме тому ти маєш знайти спосіб захистити себе.

Я зітхнула, намагаючись зібратися з думками.

— Я зрозуміла тебе, але… давай закінчимо цю тему зараз, — тихо відповіла я, опустивши погляд на чашку чаю перед собою.

Мама кивнула, але її погляд залишився настороженим, ніби вона очікувала, що я щось додам. Ми більше не розмовляли про це, але її слова застрягли у мене в голові, мов гачки.

Чому Лео приходив просити у мами дозволу, якщо планував шантажувати мене? Це зовсім не мало сенсу. Кожна деталь, яку я намагалася зібрати в єдину картину, лише більше заплутувала мене. Я не могла вирішити, чи це був прояв щирості, чи частина його плану.

Випивши чай, я попрощалася з мамою і попрямувала до авто. Здається, вона була задоволена, що ми змогли поговорити, але я відчувала себе спустошеною.

Усі сили покинули мене, ніби з мене висмоктали все до краплини. Єдине, чого мені хотілося, — це лягти в ліжко й заснути. Моє тіло було ватним, і кожен крок здавався важким.

Нудота переслідувала мене весь день. Через неї я навіть не змогла поснідати, і тепер це було великою помилкою. Я відчула, як у грудях щось здавилося, і світ навколо став розмитим.

Я ледве встигла відкрити двері авто, як темрява почала захоплювати мій зір. У голові загуло, ніби хтось різко вимкнув звук у світі. Усе сталося так швидко. Мої ноги підкосилися, і я відчула, як втрачаю контроль над власним тілом. Свідомість вислизнула з моїх рук, і останнє, що я почула, — це слабкий звук закриття дверей авто, перш ніж усе занурилося в темряву.