Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– А ось і він! – відмітила про себе Ален, побачивши сидячого за столиком чоловіка. – Вже чекає. Справжній джентльмен. Що ж, побачимо, що буде далі. Хто знає, що нині скаже цей служитель культури – продовжила іронічно в думка в голові – А раптом, він якийсь збоченець? Або ще чого гірше!

Але перемігши своїх внутрішніх тараканів, і примиривши свої збентежені думки про справжнього Роана, Ален підійшла до столика.

– Вітаю! – привіталася вона. – Бачу, ви вже тут чекаєте. Так швидко.

– Так, – відповів чоловік, – я прийшов дещо раніше. Вирішив не запізнюватися, як то буває іноді на лекції.

Він глянув на неї спокійним, спостережливим поглядом. Що він хотів цим сказати? Ален не зрозуміла цього. Втім, вона навіть не пробувала його розуміти. А для чого? адже, це всього на всього лише зустріч. Ну добре, дві-ти. Але не більше.

– Ну і як вам спалося? – спитала дівчина аби якось почати розмову.

– Ну по-перше: не «вам» а «тобі». А по-друге: спалося добре.

– Еге ж, я бачу що аж мішки під очима. – не витримала Ален. – Напевне німфи не давали заснути.

– Я писав. Цілу ніч. – спокійно відповів Роан – У мене нема ніяких німф, окрім вас. Можете про це не турбуватися.

Ален взяла каву, зробила ковток і відставивши її спитала:

– Куди сьогодні підемо? Може …

– В музей. Саме так, в музей. Ми так не були. Принаймні, я точно не був.

– Прекрасно. – відповіла дівчина. – А потім я тобі покажу одну місцину. Звісно, якщо не заснеш до того часу.