Читати книгу - "Ляля"

— Бо, бачиш, Адек був з бідної, дуже бідної родини. Батько якийсь залізничник, мати вдома гарувала, три сестри. І в них були дві кімнатки в будці обхідника, бо батько був, здається, таки обхідником, і в одній кімнатці тулилися батьки й три сестри, а в іншій — Адзьо, о Адзьо був генієм і мусив мати місце для праці, і тишу, і спокій, і всі вдома ходили навшпиньках, коли Адек писав, читав німецькі романи або перекладав. Ну, а коли поїхав до Варшавського університету, то батьки геть собі вимотували жили, і без того вже добряче вимотані, щоб його утримати; на щастя, квартирував він у товариша безкоштовно, точніше за те, що розмовляв із товаришем німецькою, бо Адек справді знав цю мову блискуче. Товариш був милий але не надто тямущий, і дивився на Адзя мов на святий образ; носив за ним книжки, готував, прибирав, доки, зрештою, із власної волі й без примусу не перетворився на його служника. Спілкувалися вони виключно мовою Гете, тому я їх не дуже розуміла, але з інтонації й тих кількох слів, які я вихопила з їхньої вишуканої розмови, де вживалися всі граматичні часи й способи, особливо ж наказовий, я здогадалася, що Адзьо поводився із тим Кшисем чи Тадзем доволі паскудно. Пізніше, коли я вже порвала з Адзем, то не раз бачила того хлопця в місті — блідий, зіщулений, він кидав на людей невпевнені, наполохані погляди. Згодом чула, що він виїхав з Варшави, але не знаю, чи то дійсно так.

«Коли я вже порвала з Адзем» — бо розрив з Адзем був неминучим. Щоправда, бабуня продовжувала читати в серйозних журналах присвячені їй вірші й навіть через шістдесят років пам’ятала кілька рядків із жалобної поеми на смерть Пілсудського — про снігову левицю, що конає під сонцем на штахетах, і про Танатоса, який ходить по дахах — але терпіти нескінченні скандали, сцени ревнощів та істерики, під час яких Адзьо кидався на підлогу й бив по ній кулаками, усе це було геть не в стилі моєї бабуні.

— Аж раптом я збиралася з ним на бал, а перед тим на спіритичний сеанс, бо тоді це було дуже модним, усі ці столики, що кружляли, медіуми, викликання, ланцюги рук і т. д. Ми сиділи з подругами рядком, довкола столу, на якому було блюдечко й кругла планшетка з алфавітом... і за рухами блюдечка або коли одна з дівчат його пересувала, уже не пригадую, як саме, на планшетці вибирали чергові літери. Звісно, що ми цікавилися іменами наших майбутніх чоловіків. Одній випав Людвик, другій — Антоній чи Пйотр, іще одній — Яшун чи, може, Маріан, а коли спитала я, блюдечко кружляло, кружляло, утворюючи речення «Не бійся, маленька, усе буде добре». Уявляєш, як вони всі з мене сміялися, що я буду старою дівою або чиєюсь утриманкою. А тоді ми пішли на бал, де Адек у літературному товаристві почав просторікувати, мовляв, натхнення натхненням, але жінка, муза — уже зайва, то тільки розрядка напруження, яке гамує вільну творчість і так далі — а всі ж знали, що він говорить це в присутності офіційної музи й коханої. Намагалися якось там його зупинити, перевести розмову на інше, аж нарешті Юлек запросив мене до танцю — бо чомусь лише до Юлека Адзьо не ревнував, власне, не знаю, чому, може, уважав його потворним — обійняв і проказав, наблизивши вуста до мого вуха: «Не бійся, маленька, усе буде добре».

А тоді все поточилося блискавично — як завжди в житті моєї бабуні; у період її пізньої слави знайомі називали її ураганом Гелена, зауважуючи, що невипадково тайфуни називають жіночими іменами.

— Я дочекалася, доки Адзьо складе всі іспити, бо серце він мав слабке й характер дещо неврастенічний, а тоді заявила йому, що з мене досить, що я можу приходити до нього час від часу, але щоб він до мене не приходив... бо, розумієш, я завжди можу піти геть, коли він почне мені ці свої коники викидати, але ж у себе я його не вижену... та й годі. Через півроку зустріла його на вулиці й упізнала тільки тоді, коли він мені вклонився. І зрозуміла, що мені все минулося.

Коли я сказала, що зустрічаюся з таким чарівним хлопцем, Юліаном Рогозинським, мама стала посеред кухні, бо саме щось там готувала й командувала служницею і, розмахуючи ополоником, мовила: «Рогозинський? Рогозинський? А це не той бовдур, що чотири роки не міг випускні іспити скласти?» Бо щоб ти знав: у келецькому ліцеї панував такий звичай, коли хлопці у випускному класі вирізали ножиком на своїх формених кашкетах дрібні клітинки й обшивали все це товстими рожевими нитками. А Юлек зробив це ще в першому класі, до того ж, ходив із тростиною й носив монокль, словом, у моєї матері були всі підстави припускати, що її донька закохалася в недоумка.

* * *

Крім чарівливості й кашкета в Юлека була ще й мамуня.

— «У вашої матінки така південна зовнішність, чорне волосся, смаглява шкіра... мабуть, пані Рогозинська гречанка або іспанка?» — часто запитували в нього. А він відказував, зсуваючи капелюха на потилицю: «Маму-у-уня? Так, гйечанка, так, ісьпанка. По бабуні Ґлаубітцер і по бабуні Брауман». Бо дошукався тих бабунь-прабабунь у генеалогічному дереві, зрештою, прізвище мамуні було Кірхнер, і геть арійської зовнішності вона не мала... але не мала й семітських рис... просто висока, струнка, вродлива жінка. Прегарне волосся. Вона дуже молодою вийшла заміж за пана Рогозинського, директора фабрики гнутих меблів, чарівного й вишуканого, з родичами такими, що ого-го, бо... Боже мій, геть не пригадую. Але прадідом чи, може, прапрадідом Юлека був Фраже, отой виробник столових приборів «фраже», як у нас називають вироби фабрики графів Платерів... І цей Фраже, який був звичайним міщанином, але забагатів, зі своїм багатством оженився з княжною Мірською, а Мірські були бідні як церковні миші, зате із титулом. І згодом Юлек водив мене до різних графів Красінських як офіційну наречену... Утім, якось ми були на Повонзках на могилі отого Фраже, і там було таке, розумієш, фото на порцеляні, так-от уяви собі, як