Читати книгу - "Ковдра сновиди"

Зрештою Барт згадав і вокзал, що передував потягові, і неприємну мізансцену, що передувала вокзалу. І приємну ніч, що передувала неприємній мізансцені. Чому лишень так мусить бути? Чому обов'язково треба вбирати невимовне в шати нікому не потрібних слів… Та ще й таких безглуздих! Геть здуріла його вірна й віддана — аж занадто! — агентиня, вирішивши, що за його, Барта, допомогою їй вдасться організувати впорядкований побут і здорову сім'ю. І двійко малят на солодке.

Ось тоді запропонований Натаном маршрут виявився дорогою до порятунку. Агентиня не ризикнула податися за Бартом, та й то, вочевидь, лише тому, що в Хону не мали проблем із гарячим водопостачанням із причини його відсутності, а вбиральня могла похвалитись хіба мальовничим краєвидом у віконці. Пообіцявши принести себе в жертву мистецтву загалом і черговому замовленню зокрема, нині Барт умлівав від почуття добре занехаяного обов'язку. Бодай на кілька днів, але йому таки вдалося втекти.

Він вибрався на ґанок, роззирнувся, позіхаючи і мружачись, наче лінивий смугастий котисько. Стояв один із останній літніх днів, у чиї жовті пасма вже впліталася срібна студінь осіннього вітру; хутір жив своїм непоказним життям, будячи ледь чутне відлуння голосів, скрипіння, ударів, мукання й мелодійного тенькоту далеких дзвіночків.

Господар уже десь завіявся, тож Бартові не лишалось нічого ліпшого, як подбати про сніданок самотужки. Слушно виснувавши, що хутір, нехай навіть дрібний як дрібка, порівняно з тою ж Сварною, мусить мати бодай один заклад для товариської пиятики, як-от шинок, Барт рушив униз стежкою до перехрестя, що правило в хуторі за сякий-такий центр. Шинок і справді мав місце, хоч Бартові довелося довго гупати у двері, доки господар нарешті розкумекав, чого від нього хочуть. Стенувши плечима, він закликав дружину, котрій доручив «зварити гостеві мусаки», а сам присів поряд, аби скоротити гостеве чекання дозвільними теревенями.

— Так ви, значиться, у Гуча живете? — поцікавився шинкар, зичливий здоровань, який мав незбагненну властивість створювати натовп одною лише власною особою. — В того старого пришелепка?

— Та чого ж так? — здивувався художник. — Такий наче бадьорий і цілком, як на мене, адекватний дідок…

Шинкар радісно вищирився, дістаючи звідкілясь пузатого глека:

— Виноградівки будете? Для апетиту? А, звісно що будете… Так от, ви не подумайте, Гуча ми любимо. Він у нас казкар і вигадник, дітей бавить, заїжджих дурить. Таке плете, що аж дах куриться! Так що ви його слухайте, як водичку крізь сито — хай собі ллється! Бо от був у нас якось один мудрагель, аж із самої Сварни. То що ви думаєте, на третій день схибнувся! Став до всіх чіплятися, чи ми, бува, нічого такого дивного не помічали, коли там повня, чи коли гроза, чи як баби лахи перуть… Ну, бачили таке?! Курам на сміх!

Барт мимохіть зацікавився:

— А чи його, часом, не Натаном звали?

— Овва! То ви його знаєте?

— Та якось стрічав, — заусміхався Барт. — Дуже він мені ваш хутір хвалив — казав, що от, коли баби лахи перуть, то просто краса невимовна й сила…

— А! — шинкар не дав себе збити з пантелику. — То ви дивіться, бо й вам таке буде! А чи ви, бува, не чули про те, як у нас торік дівка втопилася? Ні? То вам не Гучеві витребеньки! Кметова доня! Ото було крику!

Далі Барт мав нагоду послухати сумну історію, котру він, правда, слухав — як водичку крізь сито, уявляючи собі, як-то його вчений друг Натан Вара сновигає цими схилами зі своїм грубим записником напереваги, чіпляючись до чесних хуторян із велемудрими балачками. Нічого дивного, що хуторяни виставили йому такий недвозначний діагноз — дивно, що не почали лікувати його народними засобами. Настоянки там, відвари чи ще які припарки від надмірного інтелекту…

— Так от, так і кажуть: задивилася на людей, що в річці живуть, — тим часом оповідав господар, тішачись із такого уважного слухача, — і пірнула, як заворожена, та вже й не виплила…

— Ану, чекайте-чекайте! — підхопив Барт. — А що там таке, в річці?

— Мусака! — радісно повідомила шинкарева жінка, ставлячи перед гостем величезну тарелю, що парувала гаряче й життєствердно. Тож з'ясування обставин трагічної загибелі кметової доньки довелося відкласти на потім.

Потамувавши голод, Барт вирішив усе ж таки навідатися до тої річки-душогубиці, озирнутись і, як пощастить, знайти собі типову пасторальну місцинку для малювання.

Пасторалі тут було хоч гать гати, але Бартові від тих плямистих корівок із сизими очима та русокосих чередничок ставало так тоскно, що аж вий. «За такі гроші? — дивувалась агентиня. — І не хотіти?!» А от не вдавалось, як не крути. Дорогою примхлива Бартова муза гризлася зі скнарою-запроданцем, що велів негайно малювати плямистих чередничок, отож річки він дістався, так і не віднайшовши душевного спокою. Хоч і варто би, бо тут на нього чекало таке дивовижне видовище, що він аж завмер на півкроці, затамувавши подих.

Ара не була цілком гірською річкою, але мала пороги, які можна було б назвати східцями — вони були широкі, півкруглі та бездоганно правильні, мовби хтось завдав собі клопіт звести під водою невеличкий амфітеатр. Вода текла неквапно, зі шляхетною гідністю ступаючи з одної сходинки на іншу, утворюючи низку невисоких, але розлогих водоспадів. Чисті струмені кришталево сяяли, сиплючи сліпучими іскрами крізь зав'язки барвистих веселок. Барт вражено хитнув головою. Треба ж таке…

— І не кажіть! — підхопив хтось поряд.

То був уславлений Гуч, сивий вихрастий дідок із лукавим поглядом знавця паскудних таємниць. Хоча, власне… Глянувши уважно, Барт не назвав би його таким аж старим. Сивий — так, але… було в ньому щось таке хлоп'яцьке, що ніяк не дозволяло назвати Гуча дідом. Як лише хонівці не бачили?

— Не кажіть — що? — здивувався Барт.

— Те, що ви щойно подумали! — реготнув старий. — Той, хто вперше сюди потрапляє, переважно висловлюється барвисто… але брутально. Так що я, вважайте, приєднуюсь. Гарно, правда?

— Еге, — кивнув Барт, — ніколи такого не бачив. Мені, розумієте, треба натуру підшукати для серії картин з е-е-е… народного побуту. От я й вештаюсь околицями. Підкажете, може, куди б його зазирнути?

Гуч присів на колоду, дістав люльку й заходився набивати її чимось цікавим із полотняного капшучка.

— Ну знаєте… — протягнув він. — Тут, куди не плюнь, — всюди народний побут. Іншого, вважай, і не маємо. Та коли я