Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ковдра сновиди 📚 - Українською

Читати книгу - "Ковдра сновиди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ковдра сновиди" автора Марина Соколян. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 43
Перейти на сторінку:
правильно зрозумів, вам би чогось більш мистецького, так?

Він тихо розсміявся.

— Тут щонеділі в сусідньому селі фольклорну програму влаштовують. Для, так би мовити, приїжджих… Танці на вугіллі — танцюристів аж зі Сварни везуть! Вишиванки — з останньої колекції сезону… І — ага! — народні пісні виконує якась там капела з філармонії. Приходьте, не поушкодуєте!

— Невже ніхто з місцевих не пособляє? — здивувався Барт.

— А чого ж! — гмукнув Гуч: — Посуд миють, вино розносять. Таке всяке.

Барт тяжко зітхнув.

— Бозна-що… Напихають нас сурогатом — що вдома, що тут! їж, не вдавися! Набридло!

Гуч кинув на нього глузливий погляд:

— А вам, значить, справжнє подавай? Чули, може, торік тут одна красуня втопилася.

— Будете здивовані — таки чув!

— А знаєте, чого? Барт знизав плечима.

— Теж справжнього хотіла, бідака. І дістала, либонь…

Художник ошелешено зиркнув на діда. Вигадник, значить, і казкар?

— Гуч, а… що вона там побачила? Старий випустив дим, проводжаючи гордовитим поглядом низку ошатних білих колечок.

— А хтозна… — відсторонено мовив він: — Може, нічого. Може, себе. А може, — кордон. Межу можливого. Яку, між іншим, непогано бартують.

Осінь в Евдейї була, безумовно, завершенням, але завершенням грандіозним, як то іноді буває на величезному ярмарку, з феєрверками останніх сонячних днів, хмільним шарварком весіль та срібними стрічками туману над пишнобарвними шатрами гірських схилів.

Коли Гаян повернувся додому, осіння веремія вже вщухала, огортаючи містечко передчуттям довгого, затишного і трохи млосного очікування тепла. Гаян спостерігав, як залягають на обличчях його земляків тіні сонного впокоєння, розуміючи, що ніколи не зможе розділити з ними цю зиму. Що б не сталося далі, вдасться чи не вдасться його задум, Гаян знав, що невдовзі він муситиме залишити ці краї, подавшись за невгамовним птаством, що прямувало до свого неминучого вирію.

Слід сказати, що це рішення явилося Гаянові самочинно й було результатом довгих тужливих розмірковувань, тож новина, почута від Кея, не могла спричинити його остаточний від'їзд, котрий хтось недостатньо обізнаний цілком міг би назвати втечею.

— Знаєте, панотче, — сказав коваль, присівши на Гаянів поріг, — поки ви в той Труад ходили, у нас тут купа всього відбулося.

— Та ну, — скептично гмукнув Гаян, чудово знаючи, що «подією» за евдейськими мірками могла стати навіть купівля кметовою дружиною нового шалика з мальвами.

— Це ж ви ще не чули! — зрадів коваль: — А в нас дурник Бузь повісився!

— Чого ж це? — вразився Гаян. — Чого ще йому бракувало?

— А хто його зна… Кажуть, він перед смертю цілком доладний став, припинив бачити невідь-що та реготати як дурний. А потім каже: як, мовляв, так жити можна… І повісився. А ще, знаєте? Тілла заміж вийшла. За Марушчиного Ганя.

— А! Нарешті! — Гаян зітхнув. — А то вже думали, так сама й лишиться вікувати.

— Ну! Все вона за вашим, панотче, братчиком сумувала. За тим, що у війну згинув.

Молодий жрець замружився:

— Мені теж… його бракує.

— Ну, то звісно, — кивнув Кей, — все-таки родина. А ще — ледь не забув! — до вас тут один гість навідувався, все розпитував, що та де.

— Який ще гість?

— Та… Ніякий такий… У мишастому плащі з каптуром. Олах казав, ви знаєте.

Гаян ледь не підскочив, ураз пригадавши нетутешнього добродія із його чудним попередженням: «Скажи йому… Скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане». Олах сказав, що то був вартовий, а бог тоді ще стенув плечима і промовив: «Це ж ви їх створили».

Гаян так і не зібрався розпитати Айну, але після сельджабської навали він неоднораз згадував той вечір, роздумуючи, чи не було часом гостеве попередження погрозою. Так чи так, поява вартового нічого доброго не віщувала, отож не слід було відкладати задумане на невиразне потім.

Проте молодий жрець не знав, із чого йому починати. Якби мова йшла про людину, що собі спить, слід би шукати її вдома, але Айну був усюди й не був ніде; він приходив, коли йому заманеться, і Гаян зовсім не був певен, що той потребував якоїсь домівки. Те, що евдейське святилище не було богові оселею, Гаян збагнув уже давно. Айну почувався там, як привид на поминках; його вівтарем був брід коло запруди, і танок при багатті, і світлотінь поміж олив… Гаян обійшов усі куточки, де він колись зустрічав бога, але жоден порух не виказував його присутності.

Якось після звичних ранкових славоспівів, Гаян присів на приступці храму, задумливо озираючи округу. Легкий морозець притрусив траву і східці сизим інеєм; Гаянові було холодно навіть крізь пухнастий ліжник, у котрий він загорнувся, прихопивши перше, що стрибнуло під руку. Молодий жрець не знав, що йому робити далі й чи є в тому бодай якийсь сенс. Багато років тому він став на цю дорогу, але дорога, як годиться, надурила його, принадивши обрієм, і…

Раптом Гаянові ясно згадалось, як він стояв тут, на цій же приступці, коли ще будучи молодшим жерцем намірявся обійти півсвіту, аби знайти тому світові задовільне пояснення. Тоді він ще подумав, що всесвіт просто з порога підкидає йому ману — тінь хибкої хатинки на сусідньому узгір'ї… Гаян притримав подих, а тоді зареготав мов навіжений. Яка ж то була мана?! Він нікуди не мусив іти, бо вже тоді він мав перед очима й пояснення, і відповідь на всі запитання. От тільки він не зумів іх побачити!

Зараз на узгір'ї не прозирало жодних сторонніх обрисів. Але Гаянові це було байдуже. Він кинув ліжника й ледь не бігцем подався шукати дорогу нагору. Стежка була крива і благенька, як бідарський талан, тож Гаян обдер свою останню парадну мантію на якихось вражих шпичаках та гіллі. Це вже, правда, не важило ані крихти, і пошарпаний, зате затятий Гаян вибрався на верхів'я пагорка й роззирнувся.

Галявинка не мала нічого бартого уваги, окрім хіба краєвиду. З того пагорка видно було все містечко, нині сонне й незграбне, огорнене першими цівками диму з димарів. Видно було храм, смішний і невиразний, коли дивитися згори. Дійсно, виснував Гаян, бог міг би обрати для себе таку… точку зору.

Він знав, що не помилився. Однак слід іще було виконати пораду колеги з храму Йогде, і Гаян не мав жодної певності, що це спрацює. Ця порада видавалася йому трохи наївною та якоюсь навіть недоладною. То була вранішня молитва, таке собі побажання доброго ранку і, як завжди, прохання бути почутим, звернене до всесвіту…

Гаян зітхнув, пригадуючи.

Шма колейну Елохай хамаавір шена мейай-най атнама мейафапай.

1 ... 33 34 35 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ковдра сновиди"