Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Розумом я усвідомлювала, що люблю батька. Хоч і ненавмисне, але ми завдавали одне одному болю. Ми хотіли як краще, але іноді наші добрі наміри, і мої зокрема, мали вельми погані наслідки.

За тих п’ять років, коли я не з’являлася на Різдво, Великдень, дні народження та хрестини своїх племінників і племінниць, я багато разів намагалася повернутися додому, я хотіла знову стати частинкою життя своїх батьків, але не знала як.

А одного дня дізналася, що в батька рак легень. Лікарі дали йому найбільше півроку. Два дні потому я зустрілася з подругою Рут, і вона, не знаючи про стан мого батька, почала розповідати про свою матір і про те, що Бог дарував їй справжню милість бути біля її смертного ложа. Несподівано мій страх зник. Було враження, що переді мною відчинили вікно, яке завжди було зачинене. Я зрозуміла, що прийшов час повернутися додому.

Наступного дня я поїхала відвідати батька. Його волосся було білим і м’яким, як у янгола. Він усміхався, балакав, а тоді втомився говорити. Того дня він був дуже веселим, особливо коли стояв на порозі й махав мені рукою. Я ніколи не забуду, як він махав, бо цього жесту я більше ніколи не бачила.

Через три дні тато помер у лікарні. Йому було важко дихати. Він кашляв і задихався, а я весь час сиділа біля нього. Мій тато ніколи не палив. Він ремонтував печі і працював у підвалі, де з труб звисав азбест, який руйнував його здоров’я всі ці роки. Я поплескувала батька по спині й дякувала йому. Мама тихенько і непорушно сиділа у кріслі, хитаючи головою. Вона знала, що тато не повернеться додому. І я знала. Я тримала його за руку, гладила і без жодного слова розповіла йому, як сильно його люблю. Я сиділа біля тата, згадувала, як дбайливо він доглядав нас, коли ми хворіли, і моє серце переповнювала любов.

Наступного дня тато знепритомнів і не приходив до тями. Йому залишалися лічені дні. Удома я запалила свічку й молилася, щоб Господь або вилікував його, або швидко й лагідно забрав до себе. Тато не хотів би доживати віку в геріатричному пансіонаті. Йому було вісімдесят три, і він прожив гарне життя. Я дивилася на свічку й уявляла, як три його померлі сестри, як ангели, підіймають його і відносять на небо. Тато помер, а свічка ще не догоріла.

Наступного дня я поїхала до мами. По дорозі я зупинилася купити продуктів — так нас учив тато. Мама пробачила мою відсутність у їхньому житті словами: «Напишеш татові некролог?» Я мала розповісти всьому світові, яким чудовим він був. Багато років через збільшувальне скло я розглядала біль, та цього разу варто було придивитися до батькових дарів, а їх було чимало.

Геррі таки мала рацію. Я одужала, повністю, я стала цілісною. Просто часу був потрібен час.

Урок 31. Хоч яким поганим чи добрим є зараз ваше життя, все зміниться

У моєї подруги Мени є приказка: «Життя вибоїсте, тож носи шолом». Знаєте, а вона не жартує. Інколи складається враження, що шолом і справді не завадить, щоб пройти всі ці підйоми та спуски, манівці й повороти, тисняву, тряску і раптові гальмування — а це всього-на-всього ранковий час пік.

Таємниця полягає в тому, щоб занадто не прив’язуватися ні до чого в житті, доброго чи поганого. Хороші часи прийдуть і підуть, погані — також. Не треба чіплятися за хороше чи боротися з поганим, варто дозволити їм обом учити і вдосконалювати нас.

Є така стара приказка, яку люди згадують, коли мають якісь проблеми: «І це теж мине». Більшість із нас не хочуть згадувати її, коли настають хороші часи, бо ми не бажаємо, щоб вони минали. Ми б хотіли, щоб вони ніколи не закінчувалися. Проте рано чи пізно все змінюється.

Головне — ставитися до життя як до ріки, дозволити їй нести ваш човен і бурхливими, і спокійними водами, нести вдалину. Пливіть, ніби листок, ні за що не чіпляйтесь і довіртесь течії.

Коли я вперше зважилася на сплав бурхливою річкою, інструктор прочитав нам лекцію про всі можливі небезпеки. Якщо випадете з човна, не намагайтесь устати, вхопитися за камінь чи боротися з річкою. Річка вас подолає. Якщо вже опинилися за бортом, розслабтеся, притисніть голову до грудей і пливіть за течією ногами вперед. Довіртеся течії, вона винесе вас на спокійні води. Він кожному дав весло і сказав слухати його інструкції, щойно будемо наближатися до порогів. Він порадив нам не забувати, що тут справді можна загинути: «Веселіться, але будьте обережними». Забула додати — шоломів ми не отримали.

Ми сиділи на траві, у безпеці, поруч лежали човни й рятувальні жилети, і навчання здавалося досить зрозумілим і заспокійливим — аж тут інструктор згадав про смерть. Ми думали, що він жартує, доки не почули ревіння бурхливої ріки трохи нижче за течією і зрозуміли, що дороги назад немає.

Я й гадки не мала, чого очікувати від першого в житті сплаву по річці. Стрімкі пороги річки Югайогені в районі Огайопайла, штат Пенсильванія, відносять до третього і четвертого класів. Тож вам гарантований захопливий сплав поміж каміння, уступів і вирів. Я розмістилася на краю великого чорного човна, а відчуття було, що сиджу на здутій камері величезної автомобільної шини. Не було за що триматись. Я і троє моїх супутників рівномірно веслували до порогів. Потім ми потрапили в збурену воду, а відчуття були, ніби опинились у барабані пральної машини.

Річка піднімала нас угору, опускала, кидала то вправо, то вліво, занурювала під воду й викидала на поверхню. Я намагалася веслувати, але не знала, чи весло бодай торкається води, чи я розмахую ним у повітрі, так швидко все навкруги оберталося. Це було дико й страшенно захопливо. Доки я не випала з човна. Спочатку я інстинктивно намагалася встати і вхопитися за камінь. Бум! Трісь! Ой! Що там казав той інструктор? Розслабитись? Я сяк-так намагалася випростати ноги й притиснути голову до грудей, але геть не відчувала ніг у тій холодній водоверті.

Контактні лінзи плавали в очах, і я не бачила нічого поперед себе. Рятувальний жилет був завеликим і постійно підстрибував аж до вух. Я мусила руками стягувати його донизу. Весло кудись відпливло. Я не знала, коли маю вдихнути, бо навколо і наді мною була лише вода. Я більше не могла затримувати дихання, не могла ковтати воду. Я звернулася до Бога: «Боже, якщо ти хочеш, щоб я вижила, швидко зроби щось. Моє життя