Читати книгу - "Скрут"

— Чим це пахне? — запитала Тіар. — Це полин, чи ні?

Ігар потяг носом. Він нічого не відчував — хіба що запах розігрітої сонцем куряви…

— Скоро літо скінчиться, — сказала Тіар, Ігар же здригнувся й миттю відшукав серед мільйонів зірок зірку Хота.

— Це полин, — Ігар відчув, як Тіар посміхається в темряві. — І ще ці… такі сині з чорним, їх іще звуть «кротові очка»… У нас перед ворітьми росло їх… трійко. Потім на одне наступили…

Ігар мовчав, дивлячись на свій небесний годинник. Десь далеко, з-під покрову павутиння, на них так само дивиться Ілаза.

— Знаєш, — Тіар знову посміхнулася. — Той самий джміль прилітав усе літо… Із такою бандитською пикою, із чорними вусами, як щіточки… У рудому каптанчику. Він упізнавав мене, це зовсім точно… Така норовлива маленька тваринка. Напрацюється іноді, а тоді залізе мені у волосся. Не тоді, коли я просила, а коли йому заманеться… Ти дивний хлопець, Ігаре.

Ігар мовчав. Тіар щасливо засміялася в темряві:

— Отут, напевно, за містом… повнісінько джмелів. Коли день. Коли сонце… Я б хотіла побачити тут сонце, Ігаре. Дочекаємося світанку?

Ігар кивнув і відразу усвідомив свою помилку — темно ж — і хрипко підтвердив:

— Так.

Тіар, здається, повернула голову. Він відчув, як до його щоки торкається струмочок повітря — то вона діставала його подихом; від цього ласкавого дотику волосся ворухнулося в нього на голові.

— Ігаре, — сказала вона тихо. — Не мучся. Я все розумію… Ти… У цирк ти мене не продаси, це я знаю точно.

— У цирк? — перепитав він ошелешено.

— Звичайно, — здавалося, вона тішиться його замішанням. — Мене двічі викрадали… Циркачі. Їм для вистав потрібні виродки, каліки всілякі… Вони, кажуть, навмисно дітей крадуть і калічать, публіці на втіху… Тільки вірити не хочеться. Не хочеться в таке вірити, правда ж, Ігаре?

Можна не вірити, подумав Ігар тужно. Але нічого не зміниться… А можна, навпаки, вірити, що Святий Птах візьме тебе у свої палати й там ти матимеш руки, ноги й море любові… І нічого, знову ж, не змі…

— У цирк ти мене не продаси, — замислено правила своєї Тіар. — Але… те що ти мені сказав… там… Це теж неправда. І я… дурна, Ігаре. Треба було мені все-таки кричати, кликати на допомогу!

— Ти мене боїшся? — запитав він обурено. Мовчанка; довгий струмок повітря, який дістав його щоку:

— Ти мене боїшся. А не боїшся — то ще злякаєшся… Бо ти ж, дурнику, не уявляєш собі… що ти взяв зараз на свої плечі…

— Тіар, — сказав він так переконливо, як тільки міг. — Ти добра, ти мудра… Ну чому б… я не міг тебе… полюбити? Чому ти не віриш?

Якийсь час знову тривала мовчанка й цикади обабіч шляху аж зі шкіри пнулися від стрекотіння.

— Я б хотіла повірити, — сказала вона глухо. — Ти, хлопчиську… як би я хотіла. Як би хотіла… Не будь… надто жорстоким. Маленьку жорстокість можна залагодити… Хоч би і цим полином. Але якщо ти підеш далі… Я боюся, Ігаре.

Йому схотілося втікати світ за очі, але він лишився на місці. Й обличчя його не бачив ніхто, бо до світанку було ще кілька годин.

— Це миша? — запитала Тіар пошепки. Ігар підняв голову:

— Що?

— Миша, — повідомила Тіар майже з ніжністю. — Вовтузиться… в траві. Шкода, не видно… Ігаре. Їх звуть Митко і Пач; вони знайдуть нас. Мені б не хотілося… Щоб тебе скалічили.

— Я сам кого завгодно скалічу! — вигукнув він, намагаючись приховати цією запальністю власні тугу та невпевненість. — А ця… ця… сволота…

— Дурень, — сказала вона стомлено. — Ти ще й досі не розумієш. Вони підібрали мене, виходили, і… Як брати. Гроші їм потрібні, щоб мене ж і прогодувати… І дуже часто потрібно платити аптекареві. Розумієш? Не розумієш. Посади мене.

Він боявся тепер її чіпати. Після того, як ніс на руках. Дуже дивне поєднання — жива гарна жінка й потворний обрубок.

Миша шелестіла тепер уже виразно — навіть Ігар чув. Йому здалося, що якоїсь миті сіренька істота перетнула білий від куряви шлях.

Тіар посміхнулася:

— Ти здоровий… Молодий. Із руками й ногами. А кидаєшся із боку в бік, як… ця мишка. Тільки мишка щасливіша — вона в злагоді з собою… І я — як мишка. Коли наступили на третю квітку, я… плакала, звичайно. Але дві ж лишилося! І джмелеві, як і раніше, є куди прилітати… А Митко і Пач билися на смерть із власником одного цирку, його звали… не пам’ятаю. Прізвисько було — Людина-Мавпа. І вони бояться… за мене. Розумієш? Ні. І я тебе не розумію… Ти вмієш хворіти на чужий біль… Ти не бажаєш мені зла, але все-таки брешеш. І брешеш жорстоко… Чому?

Вона не вимагала відповідей на свої запитання, вона говорила ніби сама з собою, однак зірки на небі згасали, проступали силуети дерев, Ігар міг уже розгледіти її обличчя.

Погано розуміючи, що діє, він узяв її голову в долоні й доторкнувся губами до її сухого рота. Вона спробувала вивільнитися; він уп’явся в неї зі справжньою пристрастю. З жадібністю, породженою каяттям і вдячністю.

Вона не відповіла на поцілунок. Завмерла від жаху, і губи в неї були покірливі, а серце стугоніло так, що на тонкій оголеній шиї ледь не лопнула жилка.

Цикади одна за одною вмовкли.

Нарешті Тіар закинула голову, намагаючись вивільнитися; не відриваючись від її губів, Ігар підняв очі — й відсахнувся, тому що по щоках жінки двома доріжками стікали сльози.

Над їхніми головами розгоралося небо. Воно змінювалося. Небо вигравало ніжними барвами, наливаючись світлом, як та перлина, що її Ігар бачив на ярмарку, давно-давно, ще до того, як потрапив у скит. І подумав тоді, що небо теж кругле, як перлина, як місяць чи сонце, тільки набагато-набагато більше…

Він стояв перед нею навколішки. Навіть на колінах був значно вищим — але йому здавалося, що він дивиться на Тіар знизу вгору.

— Пробач, — сказав він пошепки. — Я повинен був знайти жінку. Це ти, Тіар. Це ти; я повинен… відвезти тебе… Якщо ні — інша жінка вмре, а вона моя дружина… Нас поєднав Вівтар, Тіар. Я… не брехав, я… полюбив тебе, як… пробач мені. Заради любові… Заради людини… Заради Ілази. Для неї я… зроблю це. А для тебе я зроблю що завгодно і просто зараз. Хочеш? Будь-яке бажання. Ну, хочеш?!

Тіар мовчала.

Можливо, щось подібне