Читати книгу - "Скрут"

А потім у її очах промайнуло ще щось, і він раптом злякався. Вона замкнена, як у пастці, у безпорадному тілі; тілові притаманні потреби, в тому числі ниці, й…

Начебто тільки зараз він прозрів і зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала про ношу, яку він прийняв на себе. Можливо, зараз, коли він так патетично обіцяв їй здійснення бажань… Вона лише хоче попросити його… допомоги у тому, щоб справити нужду?

Вона спіймала його панічний погляд. Блідо посміхнулася:

— Зараз сонце зійде. Зараз…

Високо в небі, яке розгоралося, перевертався, злітав і падав малесенький чорний птах.

Ігар тільки зараз відчув, як просочилася росою трава. І він сам, і куртка, на якій сиділа Тіар, і її широка спідниця, що розметалася по землі.

— Я так давно не бачила, — сказала Тіар пошепки. — Подивися й ти.

На обрії, там, де жовто-зелене стикалося з сіро-блакитним, спалахнула іскра. Маленький птах у зеніті вибухнув піснею, ніби гімном.

Увесь степ, який простелявся на схід, єдиної миті заяскрів різнобарвними вогнями, що всі враз переможно спалахнули. Кожна крапля роси перетворилася на яскраву, глибоку зірку, на маленьке синьо-жовто-зелене, густо-фіалкове, рубіново-червоне сонечко, яке не поступалося величчю тому єдиному, що важко виповзало з-за обрію. На коротку мить свого сходу світило щедро сипнуло коштовного каміння, вивернуло перед очі земним скнарам усі багатства світу, всі скарби, яких їм ніколи більше не судилось ані побачити, ні знайти, оскільки сліпі, вбогі, скупі, не сподобилися…

Ніколи в житті Ігар не бачив нічого подібного. Тобто бачив, звичайно, світанки — але такого феєрверку на його віку не траплялось, і він вирішив, не без підстав, що більше й не випаде. Так, посмішка життя, світ очима Тіар…

Сонячний диск злетів. Різнобарвні вогні згасли; тепер це були просто краплі вологи, які мали незабаром висохнути, поглинуті промінням. Повз Ігара й Тіар, які сиділи на узбіччі, прорипів перший віз, і візник похмуро та здивовано косував на них.

— Оце і все, — сказала Тіар.

Ігар зрозумів раптом, що вона щаслива.

— Ось і все, Ігаре… І більше нічого не треба. А тепер можеш продавати мене… Хоч і в цирк.

— Ні, — він раптом відчув себе злодієм, якого застали на місці злочину. — Ні, що ти… Ні…

— А навіщо ж я тобі потрібна? — здивувалася Тіар. — Ти шукав мене… Але не треба говорити. Дай, я подивлюся… на джмелів.

— Я шукав тебе, тому що ти Тіар! — Її неуважна недбалість чомусь страшенно його зачепила за живе. — Хоч би яка ти була… Ти Тіар!

— Або Діар, — відгукнулася вона безтурботно. — Або Деор… Ім’я мені придумали. Придумали тому, що я своє власне — забула, отак…

Він відчув, як кров відливає від щік:

— Але… ні! У тебе… родима пляма на лопатці, ніби ромб!

Вона обернулася. Очі в неї були величезні — зовсім чорні, як дьоготь.

— Я не хотів тебе скривдити, — пролепетав він жалібно. — Тіар… Я не хотів…

Вона раптом посміхнулася. Так могла б посміхнутися королева, обдаровуючи милістю свого смиренного підданого:

— А… ти подивися. Підніми кофту й подивися…

Вона повернула голову. Зовсім царственим жестом; якоїсь секунди йому привиділося, що диск сонця — монета, на якій викарбовано її гордий профіль.

Від міста бігли, розмахуючи сучкуватими палицями, двоє старих із головами, однаково зав’язаними шарфами. Один був трохи нижчий, а загалом, зовсім однакові.

— Пробач, — прошепотів він принижено.

Її одяг плутався в нього під руками. Під кофтою була сорочка, чиста, навіть, здається, накрохмалена, але єдиний гачок зачепився за щось і не бажав відпускати…

Старі бігли, й люди, які йшли трактом, із жахом сахалися від ціпків і брудної, заливчастої лайки; Ігар мигцем подумав, що це вони крохмалять їй сорочку. Щодня?

Гачок відірвався.

Вузька, мов лезо, біла спина й ряд гострих випнутих хребців. Він провів по них долонею — ледь торкаючись, благаючи пробачення…

І підняв сорочку вище.

Обидві лопатки в неї були чисті. Обтягнуті молочно-білою, якоюсь навіть блакитнуватою холодною шкірою.

* * *

Дивно, проте Ілаза очікувала настання сутінок. Чекала на появу вбивці; сиділа, притуляючись спиною до широкого стовбура, жувала травинку й дивилася, як опускається сонце. ТОЙ з’являвся, як правило, ще завидна, у недобру годину, коли в багатьох неспокійно на душі — між днем, який відходить, і приходом вечора. На межі. В сутінках, одним словом. Ілаза чекала.

Вона оглядалася й прислухалась — але поява тіні знову захопила її зненацька. Звичний переляк, мороз по шкірі; зусиллям волі вона себе опанувала. Підняла очі. Попросила серйозно:

— Можна… поговорити? З вами?

Ледь помітне здригання гілок. Добре, що вона не бачить співрозмовника. Вона боїться його побачити. Його присутність і так надто відчутна.

— Я… ви знаєте, я чим завгодно ладна заприсягтися, що більше не втечу. Тобто не спробую…

Вона затнулася. З ким вона розмовляє? З павуком, наділеним мовою?!

— Я… дочекаюся Ігара. Ігар щасливий. Він усе зробить, як обіцяв. Я не буду більше бігати, битися… Я тільки хочу попросити.

Вона замовкла. Тиша. А раптом увесь цей час вона розмовляла з дурненькою білкою?!

Вона підвелася. Озирнулась; зробила кілька невпевнених кроків:

— Ви… тут? Ви чуєте?

— Звичайно, — неголосно озвалися в неї за спиною, і серце бухнуло, як обгорнутий рядниною молот.

— Не бійся… Я залякав тебе. Більше не буду. Годі.

Вона посміхнулася — жалібно й недовірливо:

— Я… хотіла попросити.

Слова прохання приготовано було заздалегідь. Ілаза довела до кінця всю гарну довгу фразу, знову посміхнулася — з натугою. Навіщо себе силувати, якщо він за спиною? Однаково ж не бачить її посмішок… а бачить — то не розуміє… а губи тріскаються і болять…

— Не можна, — серйозно відгукнулося плетиво гілок.

Вона чомусь чекала, що він не відмовить. Посмішка прилипла до її губів, зробилася вже зовсім безглуздою:

— А… чому?

У кронах, які дедалі темнішали, тихенько тріснув сучок. Навряд чи він зламав його випадково — швидше за все, клацнув навмисно для Ілази, щоб позначити своє справжнє місце розташування.

— Ти бачила курців «риб’ячої гриви»?

Ілаза пригадала. «Риб’ячу гриву» курила стара економка, давно, ще в Ілазиному дитинстві. У неї були дивні, начебто затягнуті завісою очі; дівчинка її побоювалася. На кухні казали, начебто в економки гниють мізки й незабаром полізуть із вух. Ілаза боялася — і все-таки з