Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Я пішов до кімнати, ліг у ліжко й загорнувся в ковдру. Я дивився на стелю й говорив із собою.

Що ж, Боже, припустимо, ти тут. Ти наслав на мене це. Ти хочеш перевірити мене. Думаєш, я також Тебе перевіряю? Думаєш, я кажу, що Тебе тут нема? Ти задав мені неймовірне випробування моїми батьками і цими виразками. Думаю, я пройшов його успішно. Я крутіший за Тебе. Якщо Ти зараз спустишся, я плюну Тобі прямо в обличчя, якщо воно у Тебе є. А Ти взагалі какаєш? Священник ніколи не відповідав на це питання. Він казав, щоб ми не сумнівалися. Сумнівалися у чому? Думаю, Ти й так вже достатньо з мене познущався, тож пора Тобі вже спуститися і отримати завдання від мене!

Я чекав. Нічого. Я чекав на Бога. Я все чекав і чекав. Думаю, я заснув.

Я ніколи не спав на спині. Та коли я прокинувся, то лежав на спині й це мене здивувало. Ноги були зігнуті в колніх і, вкупі з ковдрою, втглядали ніби гора. І тільки-но я поглянув на цю гору, я помітив два ока, що стежили за мною. Очі були темні, чорні й пусті… вони дивилися на мене з-під капюшона, чорного капюшона з високим гострим кіцем, як у ку-клукс клану. Ці темні, пусті очі все дивилися на мене, а я не міг поворухнутися. Я був неабияк переляканий. Я подумав, що це Бог, проте він не міг виглядати так.

Я не міг відвести погляд. Не міг ворухнутися. Ці очі просто дивилися на мене з моїх колін, вкритих ковдрою. Я хотів утекти. Я хотів, аби це припинилось. Це було щось могутнє, чорне і жахливе.

Здавалося, ніби це тривало кілька годин.

Раптом, все припинилось…

Я лежав у ліжку й розмірковував про це.

Я не вірив, що то був Бог. Одягнений так. Це був якийсь дешевий трюк.

Звісно, це була просто ілюзія.

Я думав про це ще хвилин десять-п’ятнадцть, потім підвівся й дістав коричневу коробку, що мені дав її дідусь багато років тому. Всередині були згорнуті папірці з цитатами із Біблії. Кожен згорток лежав у маленькому відділі. Треба було задати питання, а згорток, який потім витягнеш повинен був відповісти на нього. Я вже колись пробував так робити, та це нічого не дало. Зараз я спробував ще раз. Я запитав у коробки, «Що це означало? Що то були за очі?»

Я дістав папірець і розгорнув. Це був маленький жорсткий шматочок паперу. Я розгорнув і прочитав його.

БОГ ПОКИНУВ ТЕБЕ.

Я згорнув папірець і поклав назад до коробки. Я не вірив цьому. Я повернувся в ліжко й задумався над цим. Це було занадто просто, надто прямо. Я подумав, що мастурбація поверне мене до реальності. Я все ще не вірив цьому. Я повернувся до коробки і почав розгортати всі папірці. Я шукав ту, де було написано БОГ ПОКИНУВ ТЕБЕ. Я оглянув усі. На жодній з них не було таких слів. Я перечитав геть усі й не знайшов тієї, що шукав. Я згорнув їх і поклав назад до коробки.

Тим часом, прищі ставали все грішими. Я продовжував їздити ло окружної лікарні на сьомому трамваї й почав закохуватися у міс Акерман, свою медсестру. Вона навіть не здогадувалася, як кожен приступ болю посилював мою впевненість. Не зважаючи на кров і гній, вона завжди була доброю й людяною. Мій потяг до неї не мав нічого спільного з сексом. Я просто хотів, щоб вона загорнула мене у свій накрохмалений халат і ми разом втекли з цього світу. Та вона цього так і не зробила. Вона була занадто практичною. Вона тільки нагадувала мені про наступний прийом.

33

Ультрафіолетва машина вимкнулась. Я вже прогрів обидва боки. Я зняв окуляри й почав одягатися. Зайшла міс Акерман.

«Почекай,» сказала вона, «поки не вдягайся.»

Що це вона задумала, подумав я?

«Сядь на край столу.»

Я сів і почав втирати мазь в обличчя. Це була густа й жирна субстанція.

«Лікарі вирішити змінити лікування. Ми накладемо бинти на обличчя, щоб дренаж був ефективнішим.»

«Міс Акерман, а що сталося з тим чоловіком з великим носом? Він так і продовжив рости?»

«Містер Сліт?»

«Дядько з великим носом.»

«Це був містер Сліт.»

«Просто я його більше не бачу тут. Його вилікували?»

«Він помер.»

«Це все через той ніс?»

«Самогубство.» Міс Акерман продовжувала накладати бинти.

Раптом я почув як за стіною волав чоловік, «Джо, де ти? Джо, ти ж казав, що повернешся! Джо, де ти?»

Голос був таким гучним і сумним, що мені аж стало ніяково.

«І так кожного дня, вже цілий тиждень,» сказала міс Акерман, «а Джо так і не приходить.»

«І нічого не можна зробити?»

«Я не знаю. В решті-решт, вони всі заспокоюються. Так, а тепер притримай пальцем ось тут, поки я перев’язую. Ось так. Так. Чудово. А тепер відпусти. Добре.»

«Джо! Джо, ти ж казав, що повернешся! Де ти, Джо?»

«А тепер притримай ось тут. Отак. Тримай. Я хочу добре затягнути! Ось так. Зараз тільки закріплю.»

Вона закінчила.

«ОК, можеш одягатися. Побачимось післязавтра. Бувай, Генрі.»

«До побачення, міс Акерман.»

Я одягнувся, вийшов з кімнати й попрямував коридором. На сигаретному автоматі в холі було дзеркало. Я поглянув у нього. Просто чудово. Уся моя голова була перемотана. Я був увесь білий. Не було нічого видно, крім очей, рота, вух і жмутів волосся, що стирчали на голові. Я був захований. Це було неймовірно. Я закурив і озирнувся. Деякі пацієнти сиділи, читаючи газети й журнали. Я почувався особливим і трішки злим. Ніхто й уявлення не мав, що сталося зі мною. Автомобільна аварія. Бійка. Вбивство. Пожежа. Ніхто не знав.

Я вийшов з будівлі лікарні й зупинився на тротуарі. Я все ще чув його. «Джо! Джо! Де ти, Джо!»

Джо не приходив. Ніколи не варто довіряти іншій людині. Що там як, а у людей цього не було.

По дорозі додому я сів на заднє місце