Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

Щось мене кличе.

Гудок поїзда?

«Ні! Зовсім ні! Не вгадав!» — кигичуть чайки.

Хтось намагається розпекти пальником чавунну кулю. Такий звук чути…

«Ні! І цього не вгадав!» — одностайно кигичуть чайки. Як хор у давньогрецькій трагедії.

«Та це ж телефон!» — подумав я.

Чайки зникли. І ніхто більше мені не відповідає. Чому чайок не стало?

Я намацав біля подушки телефон і підняв трубку.

— Слухаю, — сказав я.

У відповідь я почув тільки довгий гудок.

«Пі-пі-пі!..» — долинуло ніби з іншого світу.

Дверний дзвінок! Хтось натискає на кнопку дзвінка. Пі-пі-пі!..

— Дверний дзвінок! — вимовив я вголос.

Однак чайки кудись поділися. І ніхто вже не похвалив мене за догадливість.

Пі-пі-пі!..

Накинувши на себе купальний халат, я підійшов до дверей і відчинив їх, нічого не питаючи. Знайома дівчина з реєстратури прослизнула в номер і зачинила за собою двері.

Те місце на голові, по якому уві сні торохнула молотом попелясто-сіра мавпа, скажено боліло. «Могла б і не лупити так сильно!» — подумав я. Страшний біль. Здавалося, ніби череп угнувся.

Вона подивилася на мій халат, потім — на обличчя. І насупила брови.

— Чому це ви спите до третьої години дня? — спитала вона.

— До третьої години дня? — повторив я. Я і сам не міг пригадати чому. «Чому?» — спитав я сам себе.

— О котрій ви лягли спати?

Я задумався. Точніше, намагався думати. Та ніщо не думалося, хоч убий.

— Гаразд, не сушіть собі дарма голови, — сказала вона зневірено. Сіла на диван і, поправивши окуляри на носі, глянула мені прямо в очі. — Який у вас жахливий вигляд!..

— Та, мабуть… — погодився я.

— Обличчя бліде, як стіна, й одутле… Гарячки нема? Усе гаразд?

— Гаразд. Як добре висплюся — прийду в норму. Не турбуйся. Загалом-то я не скаржуся на здоров’я, — сказав я. — У тебе перерва?

— Ага, — відповіла вона. — Прийшла на вас поглянути. Просто з цікавості. Та якщо заважаю — піду…

— Не заважаєш, — сказав я і сів на ліжко. — Так хочу спати, що просто вмираю, але ти мені не заважаєш.

— А чогось несподіваного зі мною не будете робити?

— Ні, не буду робити нічого несподіваного.

— Усі так обіцяють, а потім роблять…

— Можливо, всі так роблять, а я — ні, — відповів я.

Вона на хвилину задумалась і, ніби перевіряючи наслідки роздумів, натиснула пальцем на скроню.

— Може, це й правда. Як на мене, ви трохи відрізняєтеся від інших…

— А крім того, я занадто сонний, щоб щось таке робити, — додав я.

Вона підвелася, скинула блакитну куртку і так само, як учора, повісила її на спинку стільця. Та цього разу вона не присіла біля мене, а підійшла до вікна й видивилася на попелясто-сіре небо. «Бо, напевне, я відштовхнув її своїм халатом і змордованим виразом обличчя», — подумав я. Та що вдієш. У мене бувають свої обставини. Зрештою, я не живу тільки заради того, щоб справляти на когось приємне враження.

— Слухай, — мовив я. — Як я, здається, вже казав, у нас з тобою є щось спільне. Його небагато, але воно є.

— Невже? — незворушно відповіла вона. І на півхвилини замовкла. — Наприклад?

— Ну, наприклад… — почав я. Та, як на біду, голова повністю відмовилася працювати. Нічого не придумала. Ні одне слово на пам’ять не приходило. Мені просто здалося, що між нею та мною є щось спільне. Без жодних «наприклад» або «однак». — Не знаю, — видушив я нарешті. — Ще трохи треба осмислити деякі речі. Продумати все по порядку. Осмислити, а тоді вже конкретно стверджувати…

— Який жах! — сказала вона, не відвертаючись від вікна. Без насмішки й без особливого зацікавлення. Безсторонньо, нейтрально.

Я заліз у ліжко й, зіпершись на подушку, взявся розглядати її постать. Біла блузка без жодної зморшки. Тісна темно-синя спідничка. Стрункі ноги в панчохах. Уся також у попелясто-сірому серпанку. І, мабуть, завдяки цьому вона здавалася зображенням на старій фотографії, яке розглядати було просто чудово. Я наче до чогось підключався. Навіть збуджувався. Статеве збудження в напівсонному стані о третій годині пополудні під попелясто-сірим небом — зовсім непогана штука.

Я дивився на неї досить довго. Обернувшись, вона спіймала мій погляд, але я все одно не спускав з неї очей.

— Чого ви так на мене дивитеся? — запитала вона.

— Ревную тебе до плавального басейну, — відповів я.

Вона ледь-ледь схилила голову набік і всміхнулася.

— Який же ви дивак! — сказала вона.

— Ні який я не дивак! — відповів я. — Просто думки трохи переплуталися в голові. Треба навести там порядок.

Вона підійшла до мене і торкнулася рукою мого чола.

— Температури начебто нема, — сказала вона. — Поспіть якомога міцніше. І нехай вам присниться гарний сон.

Мені так хотілося, щоб вона залишилася зі мною. Щоб сиділа поруч, поки я спатиму. Та про це не могло бути й мови. А тому я нічого не сказав. Я мовчки стежив, як вона одягала блакитну куртку й виходила з кімнати. Вона пішла, а натомість з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах. «У мене все гаразд! І без твого втручання зможу заснути», — хотів сказати я, але губи не слухалися. І я знову відчув удар по голові.

«Яке число йде після двадцяти п’яти?» — питає мене хтось. «Сімдесят один», — відповідаю я. «Спить як убитий», — каже попелясто-сіра мавпа. «Що ж тут дивного? — думаю собі. — Як не заснути від такого сильного удару?» Повне затьмарення мозку — ось як можна це точно назвати.

І нагрянула темрява.

13

«Комутатор…» — подумав я.

Була дев’ята вечора. Я сидів сам за вечерею. Годину тому я прокинувся від глибокого сну. Так само раптово, як і заснув. Проміжного стану між сном і пробудженням не було. Я розплющив очі — й відразу прокинувся. Відчув, що голова почала знову нормально працювати. Навіть потилиця, куди молотом торохнула попелясто-сіра мавпа, не боліла. Ніякої млявості тіла, ніякого ознобу. Пам’ять чітко відтворювала все, що сталося, від початку до кінця. З’явився також апетит. І не простий, а звірячий! А тому я подався у найближчу забігайлівку, знайому ще з дня прибуття сюди, замовив саке з різноманітною закускою — смаженою рибою, тушкованими овочами, крабами, картоплею. Як і колись, тут було багато відвідувачів і так