Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

порушення «меж безпеки» середняка тощо. Із приголомшливою «безпосередністю» Сталін заявив 13 липня 1928 р. у доповіді на зборах активу ленінградської організації ВКП(б), що це було «негаразд», але ж у квітні й травні 1928 р. кількість заготовленого хліба залишалася недостатньою, а значить, «хліб все-таки треба було зібрати. Звідси повторні рецидиви надзвичайних заходів, адміністративна сваволя, порушення революційної законності, обхід дворів, незаконні обшуки і т. д., які погіршили політичний стан країни і створили загрозу змичці».

За основну «правову» зброю, вживану проти селян у ході примусових хлібозаготівель, слугувала «стаття 107» (чинна від 1926 р.). Вона передбачала тюремне ув'язнення й конфіскацію майна стосовно тих осіб, котрі умисно сприяють підвищенню цін або не виставляють свою продукцію на продаж. Характерно: первісне ця стаття призначалася аж ніяк не для покарання селян, а лише для боротьби проти спекулянтів. Однак, як зазначив Риков на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б), в одному з округів її було застосовано у 25 % випадків до незаможників, у 64 % — до середняків і в 7 % — до куркулів. Якщо судити з наведеного в газеті «Правда» від 2 грудня 1928 р. списку незаможників із зазначенням їхнього ставлення до урядової політики, сподіваної підтримки владі з боку селянської бідноти вищезгаданий захід не забезпечив.

Липневий пленум оголосив про скасування надзвичайних заходів (відданість курсові непу була в принципі підтверджена ще на квітневому пленумі того ж року). В типовій для себе відстороненій манері Сталін підтримав на липневому пленумі тезу «лівих» щодо одержання від селян капіталовкладень на індустріалізацію, одночасно прикриваючи свій непівський фланг: «З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або меншнедоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге.

Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до “данини”, щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії, забезпечити індустрію для всієї країни, піднести далі добробут села і потім знищити зовсім цей додатковий податок, ці “ножиці” між містом і селом…Без цього додаткового податку на селянство, на жаль, наша промисловість і наша країна поки що обійтися не можуть». І далі: «Чи може селянство витримати що тяжкість? Безумовно, може: по-перше, тому, що тяжкість ця буде ослаблятися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього додаткового податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку, де маси селянства приречені на зубожіння і експлуатацію, а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена з боку соціалістичної держави і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства».

Сталін додав до цього, що й досі чиниться тиск на «капіталістичні елементи» села, який часом доводить їх до руйнування. Як гадає Р. Медведєв, за допомогою надзвичайних заходів генсек, можливо, прагнув лише «налякати куркулів, примусивши їх до покірності». Так чи ні, але з'явилися нові вказівки — припинити застосування надзвичайних заходів, підвищити державні закупівельні ціни на хліб, забезпечити село промисловими товарами. Однак зарадити справі вже було важко, бо заможніші селяни таки справді злякалися. Деякі засіяли менше землі, ніж звичайно, інші почали розпродувати своє майно (оскільки, за визнанням провідного сталінського економіста Струміліна, навіть підвищення закупівельних цін не покривало виробничих витрат селян). Одне слово, виробники хліба цілком природно відреагували на примусові конфіскації і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Вони вже не докладали тих тяжких зусиль до праці, які нещодавно допомогли відродити сільське господарство країни.

Таким чином, наприкінці 1928 р. партія знову наразилася на скруту, спричинену її ж власною політикою на селі. На початок серпня згаданого року показники у хліборобстві і тваринництві пішли вниз. Більше того: з урахуванням приросту населення в період від 1914 р. душове виробництво хліба зменшилося з 584 до 484,4 кг.

Коли ринковий механізм не виправдовував покладених на нього сподівань, становище рятували за допомогою реквізицій, а тоді знову дозволяли ринок. Однак селянин уже не йняв йому — точніше, його радянському варіантові — віри. Це у нерозривному зв'язку із падінням мотивацій до праці створювало ситуацію, що її влада ніяк не могла зрозуміти. Справді, із дальшим погіршенням ринкових відносин (після вищеописаних подій) уряд, пам'ятаючи про успіх кампанії щодо примусового вилучення хліба, в будь-який момент залюбки вдався б до цього «випробуваного» засобу. Але ж тоді забрали величезну кількість зерна, вирощеного якраз за допомогою ринкових стимулів! Тож хіба не логічним було б передбачити, що тепер, за падіння сільськогосподарського виробництва і втрати довіри селянства до влади, ніяка реквізиція не приведе до бажаних результатів?! Хіба не ясно було, що справа зовсім не в «приховуванні» хліба, а в низькій продуктивності селянської праці?.. На жаль, не ясно…

* * *

А тим часом, поки тривала боротьба за хліб на селі, Сталін використовував становище, що склалося, для наступу на «правих». Він твердив про існування «певних елементів», які «чужі партії», «не бачать класового розшарування на селі» й які прагнуть «жити мирно з куркулем». На квітневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) генсек піддав дуже гострій критиці партійців, котрі «тягнуться позаду ворогів соціалізму». В середині згаданого року Бухарін зрозумів: Сталін перейнявся рішучістю обрати курс, що неминуче призведе до повстань, і їх доведеться «залити кров'ю». Вже на початку червня ці два партійних лідери не розмовляли один з одним. Проте зовні все виглядало пристойно…

Нарікаючи, що у своїй масі члени ЦК партії не розуміють суперечок у найвищому керівництві, Бухарін разом із тим не утрудняв себе роз'ясненнями. «Праві» воліли боротися зі Сталіним у «приватному порядку» і всіляко приховували внутрішні чвари. Зі свого боку, Сталін теж відкрито не виступав проти своїх опонентів, але його довірені особи повсякчас викривали «ухили» тих, хто не мав «охоти сваритися з куркулями», і врешті «докорінно права позиція» стала об'єктом нищівної критики в газеті «Правда» (від 18 вересня 1928 р.). Однак на той час Бухарін уже вимагав «наступу на куркуля». Його підтримав Калінін, аргументувавши таку позицію тим, що цього разу не буде дозволено ніяких примусових експропріацій. І розважливо додав: поки залишаються приватні господарства, завжди з'являтимуться й нові «куркулі», щоб замінити вже позбавлених власності. Сталін також поки що утримувався від передання «куркулів» до рук ОДПУ, хоч і висловлювався з цього приводу, як завжди, не дуже ясно, залишаючи