Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Dolce Vita, або Кінець гламуру 📚 - Українською

Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Dolce Vita, або Кінець гламуру" автора Ніка Нікалео. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 42
Перейти на сторінку:
жінка зі статусом. Мені мої кілограми надають солідності, — несподівано абсолютно відверто. — Та й складно з моєю роботою. Постійно наїдаюся на ніч. Але кажу, це мені не заважає, швидше навпаки.

— Ну дивись, щоб потім не рознесло. Випадеш з обойми, — підколола її.

— А, — вона недбало махнула рукою. — У мене тепер електорат інший. І габарити тут не завада. Я вже втомилася від ласих поглядів одружених бабіїв. Набридли… Усе одне й те саме: «Ти — просто мрія, а вона — стерво. Тільки розлучитися не можу, бо обдере мене, як липку, та й діти малі. Зачекай трохи, от тоді…» Не хочу більше тих байок! Баста! Я краще сама собі чоловіка виховаю.

— Ух ти! Тож як? — я усміхаюся.

— А дарма шкіришся, Любо! — каже Трип’ята, перехиливши келих майже до дна. — Молодь підросла цікава…

— Ой, зараз лусну. Ти хочеш якомусь слинтяю шмарклі витирати?

— Ага, і за ручку на морозиво поведу, в кіно на останній сеанс сходимо, — підтримала тон, а тоді з відразою кинула убік: — Та є такі, що ще фору дадуть усім цим «гаманцям».

— О-о, — протягнула я. — Не впізнаю тебе, Дарунь. У тебе вже хтось такий є, чи я помиляюся?

— Та нема нікого. Я просто придивляюся. Тепер молодий бой-френд — модно!

— Альфонс, фаворит?!

— Можу собі дозволити, по-перше. А по-друге, нагляну собі кмітливого і перспективного. Так що, поживемо-побачимо…

— Модно! Просто тепер жінок з чоловічим характером повно. Емансіпе, як кажуть французи.

Поруч з такими, як Дарка, мужчинам, мабуть, не надто комфортно. «Активність жінки, — одного разу сказав мені знайомий режисер, — насторожує і навіть відштовхує сильних чоловіків». Адже їм підсвідомо хочеться нас захищати, допомагати вирішувати проблеми, а у даному випадку усі ці хитрощі зайві. Такої самодостатньої дами вони, напевно, побоюються. Я задумалася, а Трип’ята, скориставшись паузою, сказала:

— А ти схудла. Щаслива, аж світишся. Регулярний секс, плюс почуття — найкращий результат.

— Тьху-тьху, — сплюнула я через ліве плече, усміхаючись. — Ще наврочиш.

— Я не заздрю. Майже.

— От бачиш! А він справді такий, — не могла я підібрати слів, — такий у всьому — просто бомба.

— Та ну? — мені здалося, що це було сказано з іронією.

— Як тобі ось ці сережки і перстень від Ґрафф? — похвалилася я.

— Смарагди? — сказала холодно, навіть не оглянувши подарунок.

— З діамантами, — мало не образилася я. — А вдома лежить ще й нашийник.

— Васьці що скажеш? Де взяла? — цікавиться, наче глузує.

— Ой, ти думаєш, він пам’ятає, що я маю? Тих цяцьок — пару кілограмів. Я і половини не ношу.

— То подаруй їх мені: У тебе тепер нових купа буде, — напівжартома.

— Ну, кажи, нарила щось про нього?

Дарка скоса поглянула на мене і подивилася на Ігоря. Ніби з жалем, а може, мені здалося.

— Ласий шматочок твій кавалер. Я його через свої канали прочесала, як ти і просила.

— І що?

— Кажу ж — крупна риба. І мужик дуже пристойний. Неблаговидних зв’язків не має. У нього інше захоплення — бабломанія.

— Невже я його перший гріх? — запитую з усмішкою.

— Розслабся — не перший. З його-то можливостями, — зневажливо кидає.

— А хотілося б, — романтично. — Та я і так не маю на що жалітися. Живу, як у казці.

— В Чорногорію ще тебе не кликав?

— Ні, а що там? — здивовано питаю я.

— П’ятикімнатні апартаменти. Придбав минулого чи позаминулого року, — звівши брови, відповідає.

— Хм, що це у вас в податковій і про таке дані є?

— Та до чого тут податкова?! Я ж сказала, що маю своїх інформаторів.

— Ну, і що вони тобі ще нашептали?

— А тебе що більше цікавить: інтимне життя чи гроші?

— Трип’ята, давай не тягни, розповідай про все по порядку.

— По порядку… Ну, стартанув він на тещине бабло. Пам’ятаєш, як з’явилися фотосалони Кодак, Коніка… І які там черги на проявку стояли?

— Сама туди ходила. Тоді альтернативи не було, — кажу я.

— Так от, це і був її бізнес. Вона підтягнула зятька. А згодом він виріс і перекинув зароблене у пару ресторанчиків, правда, не таких солідних, як цей. А тепер — цей, готель за містом і якесь виробництво планує не то бруківки, не то керамічної плитки. Одним словом, трудоголік.

— Ага, так я і думала! То «Західний замок» теж його. Там я втратила з ним свою цноту, — смішком.

— Ну, цілком підходяще місце. Романтичне, — сказала, струсивши попіл з сигарети. — Підійшов до справи зі знанням.

— З лебедями на озері, — спантеличено додала я.

Дарина усміхнулася лівим кутиком рота.

Мені було так цікаво, ніби я слухала істинну історію виникнення життя на Землі. Хотілося знати все до найменших подробиць, особливо про стосунки з жінками. Щоб зробити умовні позначки для себе, щоб не робити прикрих помилок. «Але хіба ж це реально?!» — закралася підла думка.

— А як у нього з Клеопатрою? — запитую.

«Разом вони виглядають дуже стримано».

— У його жінки — своя ювелірна мережа бутіків, готельчик десь в Криму і взагалі своє життя. А про людське око — щаслива сімейна пара, — продовжує Дарка.

— Чому ж не розлучаться? Якщо пройшла любов…

— А таких сімей — дев’яносто відсотків! — усміхається. — Звичка. Діти. Усе спільне. А ці ще й живуть дуже по-європейськи — вільно. Ніхто нікому не дорікає. Зачєм воду мутіть?

— Так, тепер я розумію, чому він зі мною всюди абсолютно спокійно почувався. Навіть у своєму готелі та й тут, у ресторані. М-да, святих немає, — я трохи засмутилася, згадавши і про Марчея.

— Був би святий, ти би зараз тут не сиділа, — виголосила Дарина.

— Боже мій! Я ж зі своїми лямурами зовсім забула про Роксолану, — схопилася я за голову. — Треба з нею негайно здзвонитися.

— Не шукай трубку, — сказала Дарка, коли я почала копирсатися у своїй вітонівській сумці. — Вона поїхала з Рішардом у Краків. Здається, за тканинами для свого проекту.

Я вражена такою новиною.

— Ой, все розв’язалося?

Офіціант приносить нам пахлаву і чай з гірських трав.

— Дєтєктів! —

1 ... 32 33 34 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Dolce Vita, або Кінець гламуру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Dolce Vita, або Кінець гламуру"