Читати книгу - "Етюд із метеликом"

кинув корм разом із пакетом і підійшов до вікна. Десь далеко, кварталів за кілька звідси, чулася сирена «швидкої». Може, вона повезла Марту? Невже Марта його так?.. Невже вона справді через це?.. Люся сказала, що вона не хоче без нього жити. Дурненька… Скільки людей так живе… Навіщо ти це зробила, Марто? Марто!!! Це ж була гра… Просто гра… Тепер усі грають… Я не можу… Мій дім… Моя кар’єра… Господи, що з нами сталося? Що… зі мною?.. Ні, я не можу втратити!.. Не можу втратити… Марто!

Він відсунув ногою мокру парасолю, що розчепірилася біля порога. Шарпнув двері й вискочив із будинку.

Господи! Який дощ! Який безпросвітний дощ…

Осіннє танго

Червоний «бедрик» уткнувся в щось запилюженим капотом, глухо чмихнув і м’яко зупинився. Дмитро вийшов із машини, намацав біля вхідних дверей вимикач. Бліде світло сполохало сутінки, порозштовхувало їх по заставлених всіляким причандаллям кутках сарайчика, що слугував заодно й гаражем. Посеред сарайчика, під правим колесом автівки, лежало перекинуте синє пластикове відро, біля нього — розсипана картопля. Певно, Лінда збиралася занести до кухні й залишила. Повкидав бульбини у відро, поставив його біля відчиненої ляди погреба. Підігнав трохи далі двомісного польського «жучка», на лискучій спинці якого, як на крильцях бедрика, темніли кружальця — сліди від здертої фарби. Давно пора пофарбувати, але все не доходять руки. Ось запорає повністю город і вже тоді… Городу того — як кіт наплакав, усього шість соток, а клопоту на весь вересень вистачає.

Дістав із багажника дві важкі торбини з продуктами — тепер круп, макаронів та цукру на всю осінь вистачить. Зачинив дверцята машини, вимкнув світло.

— Ну, відпочивай, старенький трудоголіку!

Вийшов у двір, поцяткований кленовим листям. На деяких деревах осінь ще тільки-тільки почала квацяти вохрою зелені крони, а кленок уже й роздягнутися готовий. Крізь відчинені навстіж дерев’яні ворота у двір зазирає вузька піщана дорога, за нею їжачиться трохи поруділа стерня — улітку на полі, що добігає аж до приліску, колосилась пшениця. Лінди на дорозі вже немає. Хутко зачинив ворота на металеву защібку, підклав знизу, на місці стику двох половинок, цеглину й стежкою між пришерхлими кущами смородини й порічок попрямував до будинку.

Лінда й досі стояла перед вхідними дверима — перебирала ключі, що тихо подзенькували на брелоку. Невпевнено та якось аж провинно глянула на нього.

— Це… не ті ключі… Не до цих замків…

— Покажи-но. Авжеж, не ті. Ти, мабуть, старі, від міської квартири, з шухляди дістала. Я відімкну своїми.

— Старі? Як це — старі? Хіба… То це я без тебе сюди й не зайшла б? А якби тебе не було зі мною?

— Таке скажеш — якби… Якби росли в роті гриби… Це неможливо — я завжди з тобою. Де ж мені ще бути? А свої ключі ти, мабуть, на кухні залишила. Здається, я їх бачив на столі. Точно бачив. Зараз зайдемо й ти переконаєшся.

Він забрав від Лінди в’язку ключів, поклав до кишені, відімкнув своїми двері й пропустив її вперед.

Вона зачепилася сірим мокасином за смугастий домотканий килимок у маленькому темному коридорчику, спіткнулася. Він кинув на підлогу торбини, підхопив її, пригорнув до грудей.

— Обережно! От усезнайка-поспішайка! Яка була, така й зосталася.

Лінда тихо засміялася, вирівнялася, відчинила двері кімнати й обвела її зачарованим, як у дитини, поглядом.

— Боже! Де ми? Це ж… Це ж як… Фантастика!

Після темного коридорчика невелика кімната нагадувала сонячний реактор. У вікно били два потужні прожектори: один — від сонця, що наполовину зайшло за обрій і виривалося з-за нього багряно-вогнистими язиками, другий — від його відображення в рухливому дзеркалі річки. Прожектори від неба й від води перетнулися, сфокусувалися в кімнаті й створили ефект сонячного вихору. Яскраве світло відбивалося від стін у теплих абрикосових тонах, від світлин у засклених рамочках, від бронзової люстри на стелі, від лакованої дерев’яної підлоги. Воно заломлювалося, розсіювалося, знову сходилося, переливалося, вирувало. Жовтувато-кавова штора на круглому, схожому на ілюмінатор вікні напнулася, наче вітрило на човні, й аж палахкотіла, підхоплена тим вихором, — ще мить, і вона вибухне гарячим полум’ям.

З тієї світлової круговерті повистрибували сонячні зайчики й несамовито гасали картиною, що висіла якраз навпроти вікна, — засліплювали породистого вороного коня, лоскотали його вологі роздуті ніздрі, пробігали обличчям юної вершниці, її білосніжною сукнею, таким же чорним, як кінська грива, розметаним на вітрі волоссям. Здавалося, що вороний аж тремтить від нетерпіння, ось-ось він зірветься зі стіни, перелетить через кругле вікно, помчить осіннім світом, по вогнистій річці, понад лісом і зникне разом із сонцем за обрієм.

Лінда роззулася, поставила мокасини в коридорчику, обережно переступила поріг, пройшлася так, ніби боялася наступити на розсипані по підлозі промені, і раптом завмерла перед портретом.

— Хто це?

— Принцеса.

— Справжня? — перепитала недовірливо.

— Справжнісінька!

— А кінь…

— Його звати Орлик.

— Я дуже люблю коней.

— Я також.

Вона підійшла до стіни, дотягнулася рукою до коня, ніжно погладила його по високій лискучій холці, провела долонею по розкошланій чорній гриві, зітхнула, повернулася до вікна, відсунула штору, задивилася на річку, у якій хутко зникало сонце.

— Як гарно!

Дмитро відніс торбини на кухню, поклав на столик Ліндині ключі й повернувся до кімнати. Вона почула його кроки, озирнулася — по щоках котилися дві сльозини.

— Ти чого? — він стривожено схопив її за плечі.

— Не знаю… Просто так… Чогось… щемко… Глянь — як гарно! Це добре, що ми вибралися сюди восени, дуже добре. Осінь краща за літо. Правда ж?

— Правда, — усміхнувся Дмитро.

— Головне, що ми це зробили. Кожного року щось заважало — то тебе з роботи не відпускали, то тобі дисертацію треба було під час відпустки підтягувати, то Вадик захворів. А я все чекала, чекала, чекала… Аж п’ять років! Думала вже, що ти ніколи не дотримаєш слова й не поїдеш зі мною. І ось дочекалася. Нарешті. Це нічого, що надворі осінь. Це зовсім нічого. Ти ж знаєш, як я люблю таку осінь.

— Знаю.

Він притиснув її до грудей, торкнувся вустами до сивого пасемка над