Читати книгу - "Танці утрьох"

«Горіхове». Дороговказ з таким написом хлопці побачили у кінці соснового бору. Отже, до місця призначення вони дісталися досить легко.

Пельшу, який пишався своєю обізнаністю, було відомо, що одна з літніх резиденцій імператора Миколи II знаходилася саме в цьому районі, і він поділився цією інформацією з Кононовим. Проїжджаючи старим містком з поручнями, прикрашеними чавунним литвом, Кононов задивився у воду річки.

— Яка там у нас адреса?

І тут Кононов зрозумів, що промахнувся. Якраз адреси він і не запам’ятав.

— Нічого, — утішив його Пельш, — язик до Києва доведе. Тільки розпитуватимеш сам.

Пельш пригальмував біля жінки з бідоном.

Кононов запитав про Марину Рубіну. Молодиця розвела руками — мовляв, не знаю такої.

Наступного разу Кононову пощастило більше — чоловік на велосипеді вказав їм правильний напрямок руху.

Дача Марини Рубиної у порівнянні з іншими здавалася досить скромною. Нічого особливого і зайвого. Однак у всьому відчувався витончений смак їхньої господарки. Доглянуті дерева рідкісної породи, клумби з екзотичними квітами.

— Непогано, — прокоментував Пельш і припаркував автомобіль біля воріт.

Підходячи до хвіртки, Кононов подумав про те, що такий будинок цілком може мати свого сторожа, а це аж ніяк не входило в їхні плани. На ворітцях красувався дзвінок, і слідчий натис на кнопку.

Почекавши хвилин п’ять, непрохані гості прийшли до висновку, що сторож відсутній, через те комусь доведеться лізти через огорожу. Жереб випав Кононову.

— Володю, у тебе хоч посвідчення при собі? — поцікавився Пельш про всяк випадок.

— Аякже, — буркнув Кононов. — Я без нього нікуди не ходжу.

Кононов легко перестрибнув через тин і відімкнув ворота. Пельш сів за кермо і повільно в’їхав у двір.

Стежечка, викладена керамічною вогнетривкою плиткою, привела їх до порогу будинку.

— Ключі є? — запитав Пельш. — Чи діятимемо по-злодійськи?

Кононов витяг з кишені зв’язку, конфісковану в Осетинського, і став по черзі підбирати ключі. Провозившись десь чверть години, він усе-таки знайшов потрібний, точніше два потрібні ключі, і нарешті двері гостинно розчахнулися.

— Розташовуйся, відпочивай, — сказав Кононов, ніби він був тут хазяїном.

— Красно дякую, — підкреслено ввічливо відповів Пельш і потонув у подушках дивана.

Насамперед Кононов перевірив вміст холодильника. Витяг дві банки консервованих сардин, розпочату пачку крекера і пакет томатного соку. Розклав трофеї на столі, розкрив складаним ножем сардини, надрізав пакет із соком і виклав печиво на обгортковий папір.

— Ігоре Анатолійовичу, прошу вас до святкового столу.

Пельш радів, немов школяр, що вперше утік з уроку. Він бігав по кімнатах, розглядав дивні речі, що висіли на стінах: ляльок, маски, гравюри й інший непотріб.

— Хвилиночку!

— Та не мацай нічого руками, може, там які-небудь речові докази, а ти затопчеш їх, як козел розсаду.

— Не вчи, сам знаю, — обурився Пельш, сідаючи до столу.

З великим апетитом хлопці накинулися на їжу. Сардини, щоправда, виявилися якимись прісними, ніби синтетичними, сік несолоним, а крекер страшенно кришився. Створювалося враження, що продукти виявляють спротив, не хочуть бути з’їденими. Наприкінці трапези крихт було більше, аніж на початку самого печива. І все-таки слідча група залишилася задоволена.

— Ну що, — сказав ситий Пельш, по-свинськи витираючи руки об скатертину, — я огляну сад, а ти, якщо хочеш, обдивишся все тут сам.

— Гаразд, — погодився Кононов і пішов оглядати спальню. Тиха затишна кімнатка. Першим ділом Кононов заглянув під матраци. При обшуках фахівці насамперед завжди заглядають сюди, адже схованки найчастіше влаштовують саме тут. На жаль, слідчий не знайшов нічого. Очевидно, спальню Рубіна і Гретинський використовували лише за призначенням.

У кімнаті, яка, мабуть, правила за кабінет, Кононова чекав сюрприз.

— Нічого собі! — мимоволі вигукнув він, хоча Пельш був далеко, гуляв по саду, насвистував і аж ніяк не міг чути свого начальника.

Кононов не сподівався побачити такий погром. Картина справжнього побоїща постала перед його очима. Усе було перевернено догори дном і, мабуть, ніхто навіть не робив найменшої спроби навести тут лад. Кабінет дуже контрастував зі спальнею, вітальнею і кухнею, де панувала чистота і кожна річ лежала на своєму, призначеному тільки їй, місці.

Кононов розумів, що це означало. У кабінеті хтось сторонній намагався знайти те, що господарі, на його думку, тримали саме в кабінеті. Шмон був улаштований аж ніяк не з метою меркантильної наживи. Тоді б викрадення не уникли коштовні речі, що спокійнісінько валялися на підлозі. Мабуть, злодія цікавило щось набагато важливіше.

Хоча, звичайно, погром могли влаштувати самі господарі. Але якось навіть у голові не вкладалося, щоб власники настільки вишуканого помешкання учинили таку наругу над власними меблями. Кононов акуратно пробрався на середину кімнати, намагаючись нічого не зачепити.

Шухляди письмового столу були висунуті, а папери та інше причандалля розкидано по підлозі. Кононов похапцем оглянув їх. Почуття розпачу охопило його: він не мав найменшого уявлення про те, що потрібно шукати.

— Як справи, Пінкертоне? — усміхнений Пельш з букетом конвалій перетнув поріг кабінету.

«Мабуть, як тільки виберемося звідси, побіжить миритися з Оленою», — подумав Кононов.

— Який жах! — театрально здійняв брови Пельш, обдивляючись безлад у кабінеті. — Коли це ти встиг усе