Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі, Стівен Девід Левітт"

Фірмі «Дюпон» вдалося здійснити те, про що мріє кожен маркетолог: вивести елегантність і шик у широкі маси. І в цьому аспекті винахід нейлонових панчіх був явно схожим з винаходом кокаїну «крек».

Якщо в 1970-х роках ви були серед тих, хто вживав наркотики, то вам, напевно, відомо, що найшикарнішим та найшляхетнішим із них вважався кокаїн. Улюбленець рок-зірок і зірок кіноекрану, футболістів та інколи навіть політиків, кокаїн був наркотиком, який уособлював силу, владу та вишуканість. Він був чистим, білим, привабливим на вигляд. Героїн затьмарював свідомість, марихуана розслабляла, зате кокаїн забезпечував справжній кайф.

На жаль, він був також доволі дорогим. А кайф тривав недовго. Це змусило споживачів кокаїну шукати способів підвищення міцності та ефективності цього наркотика. Вони досягали цього переважно за допомогою екстракції: додавали аміак та етиловий ефір до гідрохлориду кокаїну, або ж порошкового кокаїну, а потім випарювали цю суміш для отримання «вільної основи» кокаїну. Але це була потенційно небезпечна технологія. Не один споживач кокаїну з пошрамованим у результаті опіків обличчям може підтвердити, що хімію краще залишити хімікам.

Тим часом дилери й палкі прихильники кокаїну по всій країні, а також, можливо, у країнах Карибського басейну та Південної Америки, напружено працювали над створенням безпечнішого різновиду дистильованого кокаїну. Вони виявили, що коли змішати у блюдці порошковий кокаїн з харчовою содою й водою, а потім цю рідину випарити на вогні, то можна отримати малесенькі грудочки кокаїну, придатного для куріння. Його назвали «крек» через тріскотливі звуки, які видавала харчова сода, коли суміш ставили на вогонь (to crack — з англ. «тріскатися», «шуміти», «розколюватися»). Невдовзі з’явилися ніжніші назви, які виражали любов споживачів до цього продукту: «камінчик», «криптоніт», «гранулка» та «крихітка»54. І на початку 1980-х років цей престижний наркотик уже був готовий піти у широкі народні маси. Бракувало лише двох чинників, щоби зробити крек широкомасштабним явищем: щедрого припливу сирого кокаїну та конкретного способу доставки нового продукту на масовий ринок.

Дістати кокаїн було нескладно, бо поява креку збіглася з надлишком кокаїну в Колумбії. Наприкінці 1970-х оптова ціна кокаїну в Сполучених Штатах різко впала навіть попри те, що ступінь його очистки постійно зростав. Одного чоловіка, нікарагуанського емігранта на ім’я Оскар Даніло Блендон, запідозрили в тому, що він завозив до Сполучених Штатів значно більше кокаїну, ніж хто-небудь інший. Блендон вів настільки жвавий бізнес із перспективними торговцями креком у південно-центральній частині Лос-Анджелеса, що отримав прізвисько Джонні Яблучне Зерня Креку55. Згодом Блендон заявив, що продавав кокаїн, аби зібрати гроші для нікарагуанських контрас, котрих підтримувало й озброювало ЦРУ. Він залюбки повторював, що ЦРУ, своєю чергою, прикривало його сідниці в США, дозволяючи безкарно торгувати кокаїном. Така заява стала тією іскрою, з якої розгорілася віра (вона тліє й донині, особливо серед чорношкірих мешканців великих міст) у те, що саме ЦРУ було основним спонсором та організатором торгівлі креком у Сполучених Штатах.

Перевірка істинності такого твердження лежить поза межами цієї книжки. А істиною, яка не потребує перевірки, є те, що Оскар Даніло Блендон посприяв створенню сполучної ланки між колумбійськими кокаїновими картелями й міськими торговцями креком, і цій ланці судилося змінити хід американської історії. Вклавши величезну кількість кокаїну в руки вуличних гангстерів, Блендон і його послідовники спричинили нищівний крековий бум. І всі банди на кшталт «Чорних апостолів» отримали нову причину для існування.

Відтоді як виникли великі міста, у них орудували ті чи інші банди. У Сполучених Штатах банди завжди були чимось на зразок притулку для емігрантів. У 1920-ті роки в одному лише Чикаго існувало понад 1300 вуличних банд, орієнтованих на представників усіх етнічних, політичних і кримінальних груп, які тільки можна було собі уявити56. Як правило, бандам краще вдавалося породжувати хаос і безладдя, аніж заробляти гроші. Деякі з них претензійно вважали себе комерційними структурами, а решта — у першу чергу мафія — справді гребли гроші лопатою (принаймні ті, хто сидів на вершечку кримінальної піраміди). Але більшість гангстерів, як ми вже встигли переконатися, були просто жалюгідними копійчаними заробітчанами.

Особливого поширення чорні вуличні банди набули в Чикаго, де кількість їхніх членів у 1970-х роках обчислювалася тисячами. Вони були саме тим типом злочинців, дрібних і не дуже, які буквально висмоктували життєві соки з міських мікрорайонів. Частина цієї проблеми полягала в тім, що ці кримінальники, здавалося, ніколи не потрапляли за ґрати. Тепер, згадуючи минуле, можна сказати, що шістдесяті та сімдесяті роки двадцятого сторіччя стали золотою добою для вуличних злочинців більшості великих американських міст. Імовірність покарання була настільки малою (бо саме на ті часи припав розквіт ліберальної судової системи й руху за права правопорушників), що скоєння злочину не загрожувало хоч якимись серйозними наслідками.

Проте на початку 1980-х судова система почала радикально змінювати цю тенденцію. Права злочинців були обмежені, а також були впроваджені суворіші принципи винесення вироків.

Дедалі більше чорношкірих чиказьких гангстерів почали потрапляти до федеральних в’язниць. За «вдалим» збігом обставин часом їхніми співкамерниками були мексиканські гангстери, що підтримували тісні зв’язки з колумбійськими наркоторговцями. Раніше чорні бандити купували наркотики в посередника — мафії (яка саме тоді зазнала потужного удару, адже федеральний уряд прийняв нові закони проти рекету). Тож на той час, коли до Чикаго прийшов крек, чорні гангстери вже встигли встановити зв’язки з колумбійськими дилерами й почали купувати кокаїн безпосередньо у них.

Раніше кокаїн ніколи не продавався в чорних гетто у великих кількостях, бо коштував надто дорого. Але так було до появи креку. Цей новий продукт виявився ідеальним для вуличних споживачів з низькими доходами. Завдяки тому, що для його виробництва була потрібна крихітна кількість чистого кокаїну, одна доза креку вартувала всього-на-всього кілька доларів. Він досягав мозку буквально за кілька секунд і забезпечував потужний кайф, який так само швидко минав, змушуючи клієнта знову звертатися до продавця по дозу. Тому від самого початку креку судилося мати величезний успіх серед споживачів.

А хто може краще його продавати, як не тисячі малолітніх членів вуличних банд на зразок «Чорних апостолів»? Ці банди вже мали власну територію — щось типу нерухомого майна, яке фактично було основою їхнього бізнесу — а вигляд мали достатньо загрозливий, щоб відбити у клієнтів навіть думку про те, аби силоміць