Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І я не хочу сказати, що завжди воно так, бо можна жити в Києві, як у Рунґурах, а в Рунґурах, як у Парижі.
Нічого певного.
Але твій безмежний простір обмежується тобою. Де б ти не був, як би і чим би не жив.
Твоє може бути твоїм лише завбільшки з тебе, хоч скільки заробляй, хоч скільки тиняйся світом, хоч вдома сиди. Тобто вузеньке вікно для велета — велетенське.
Ми тута єМи сидимо колом і дивимося одне на одного. Ланка на м’якому кріслі праворуч від мене, Свєта — на твердому ліворуч, Міхалко — навпроти нас на дивані, а збоку від нього — Ніна, Міхалкова дружина, директорка місцевої школи, Свєтина мама. Міхалко — Свє-тин тато; все просто і правильно, як і повинно бути.
Часом відвідини родичів (тим більше чужих) то дуже обтяжлива справа. Ніби й близькі люди, а нема про що говорити. Ланка їх колись бачила, я — бачу вперше.
Сидимо. Мовчимо. Напружуємось. Коли тиша затягується надовго, хтось із нас починає говорити. Неприродно, але хоч якось.
— То як ваші справи?
— Добре. Живем, працюєм.
Ми пробуємо втручатися в їхнє життя, а вони в наше. Без претензій на правдивість усі вдаємо зацікавлення.
— А як тобі у тій Турції? — питає Ніна. Але Туреччина її не обходить, та й Ланку вона знає надто мало, аби нею цікавитись. Ніна не зовсім розуміє, як і чого її племінниця попхалася в той закордон.
Просто це різні площини. Тут не існує волонтерських програм, студентів, які їздять по світу, курдів, іранців. Студент — це особа, яка пакує торбу й їде до міста вчитися. За тиждень чи два повертається на вихідні. Знову по торбу, знову їде. Я так і здобув свою вищу освіту.
Тому важко розповідати про всі ті штуки, кордони, біженців. Ланка намагається говорити якомога простіше, приземленіше. У відповідь також щось запитує.
І це нагадує гру — родина розсілася колом, удаючи, що спілкується. При мовчанні — найтяжче з поглядом. Коли хтось говорить, я на нього дивлюся і тоді почуваюся легко. Іноді повертаю голову то вправо, то вліво на кожного з родичів, аби на жодного не дивитися довго. Коли всі мовчать, дивитись нема на кого, та й на когось одного — тупо. Втупитися у підлогу -це бути відсутнім, а ми ж тут ніби балакаємо. То недобре, але іноді роблю й так.
Здається, природним станом для людей, котрі поруч, є спілкування. Коли мовчать, то хоч кожне й могло би почуватися добре, та, насправді, всім незручно. Це стан, який намагаємось будь-що порушити. Заговорити, ну бодай щось та якось. Тиша в таких випадках настільки інтимна, що лише з близькими вдається мовчати, не переймаючись потребою підтримувати розмову.
А котрим спілкуватися важче — конче якраз спілкуватися. Як на зло. Хоч не йде, але треба щось говорити, бо інакше напружено. Уявляю собі ситуацію навпаки і мене це навіть приваблює. А чому б ні? Сидить компанія з кількох чоловік і кожен безтурботно мовчить. Усім добре, приємно.
Тільки так не буває. Для людей, котрі поруч і ніби одне з одним, нормально, коли вони розмовляють. Інакше — відхилення. В цьому навіть є логіка, бо якщо не так, то чому ж вони разом? Словом, чому ж тоді родич до родича прийшов або друг до друга? Чи простіше — чому я до тебе прийшов, як нічого мені не треба від тебе і розмови між нами немає?
А ми усе ні про що. Сиджу й думаю, чому ж вони не роблять нам кави? Якби можна руки зайняти горнятком, було би трохи легше.
За якийсь час Ланка змерзла, встала зі свого м’якого крісла і підійшла до п’єца погрітися. Це наштовхнуло Свєту, вчительку біології й природознавства у місцевій школі, що варто би чогось нам випити. Тоді все змінилося остаточно. Потім вже були кава, вино, щирі зізнання в родинній любові, сміх, запрошення обов’язково заходити наступного разу і все таке. А до цього, трохи раніше, нас попустило завдяки хлопцеві на прізвище Манд, що торік закінчив дев’ятий клас і примудрився вкрасти у сусіда 80 тисяч гривень. Ніна — директор школи, тому й знає ту історію біль-менш достовірно. Зрештою, село мале, то й так усе всім відомо.
— Та нє, він у школі ніби нормальний був. Ну як... тато його пив безбожно, мама гуляла, але сам нічо, тихий.
— Ну то так, — перебиває дружину Міхалко, -але дідо і баба.
— Та, та, до баби й діда ходив защораз.
Ніна продовжує, а я нарешті перестаю позіхати і вдавати, що зацікавлений. Потреба подіти кудись очі відпадає сама собою.
— У баби всьо було посортовано. Ну, знаєш, в одні коробочці всьо по сто, в другі — по двісті, ну, там по п’ять, по десять. Вона собі так складала, а він потроху то тягав, скільки треба було.
— А вона? — питаю.
— А вона складала та й не знала, скільки там є. Ну, не всьо. Великі гроші тримала десь там у підодіяльниках,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.