Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

цигани, українці, росіяни, поляки, німці… Та хто там був іще – всіх не перелічиш. Багато хто з них, до речі, пожертвував халтурами – неділя ж бо – і втратив при цьому купу грошей. Але хто там рахував! Головне, що Єва Наумівна хотіла послухати музику у виконанні свого сина Янкеля, а це важливіше за якихось сто рублів. Виставили апаратуру, дорожезну на той час, не дешевшу за авто, не пошкодували, найкращу привезли – і встановили на березі Прута. До якоїсь машини підключили. Де дістали? Ну, одне слово, всі допомагали. Навіть прикордонники з нашого боку. І, знаєте, – навіть Бог постарався, проникся: вітер дув саме з нашого боку Прута на румунський.

Довго чекати не довелося. Ось і машина до Прута під’їхала, обережно висадили Єву Наумівну, крісло їй поставили розкладне, а Матвій дістав скрипку з футляра, помахав музикантам на нашому березі.

Ну хіба зможу я змалювати звичними словами все, що було потім? Хіба можна словами описати музику? Або настрій? Або стан? Хіба можна змалювати ту радість і щастя по обидва боки Прута? Треба було просто там бути. Ні, це треба було чути. Як Михайло Караніда дав команду: «Янкеле! Ну?! Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат!!!» – і заграв цей імпровізований оркестр для мами Янкеля.

Як же вони грали! І «Дойну», і «Фрейлакс», і танець польських кавалерів «Краков’як», і «Рула-тірула», і «Мейделе, мейделе». Матвій, весело пританцьовуючи, підігравав з Румунії. А хтось дивився на той бік у бінокль і коментував:

– Сміється! Єва Наумівна сміється!

– Єва Наумівна плаче, сльози витирає!

– Єва Наумівна руками! Руками танцює! Танцює руками і плечима, Янкеле! І головою танцює, Янкеле, під музику! І сміється! І плаче, Янкеле!!!

А Янкель усе не вгавав, лупасив по барабанах та підстрибував під музику, щоб догодити своїй мамі, яка танцювала руками на тому боці, в Румунії…

Ось така історія. Давно вже відійшла мама Янкеля і Матвія в інший світ. Тепер Янкель спокійно може поїхати до брата в Румунію – за новими законами це дуже легко, і можна поїхати в будь-який час. І Матвій сюди до нас приїздив, із музикантами зустрічався, грали разом. Сподобалось йому тут, у нас. Адже в нас дуже добре. Майже рай. Усі люди, що тут живуть, переконані: якщо навіть янголи в нас і не мешкають, то, відпочиваючи від своїх турбот, частенько прогулюються…

Там, де ми живемо

Так, місто, в якому ми живемо, унікальне. То й що, що я писала про це тисячу разів? І буду, буду, буду. Ось чому.

Через наші місця завжди, чуєте, завжди проходила дорога із Росії до Європи та навпаки. Торговий та пасажирський шляхи. А також із Росії до Молдови, Румунії, до Чорного моря… Через наше місто проходили всі естафети, марафони, автопробіги та олімпійський вогонь. І всі, хто їде через наші місця, милуються у віконце й захоплюються: слухай, оце так! А нумо затримаюсь тут ненадовго, щось любо мені тут… І це ненадовго розтягується надовго – на віки.

Раніше національність місцевого мешканця можна було визначити за рисами обличчя або звичаями. А зараз – куди… Усе перемішалося, люди з різних країв навчили одне одного хорошого: своїх традицій та звичаїв. Як краще будувати, як куховарити, що співати, як чепуритись, як приймати гостей, навчили гарних манер, відзначати національні свята, а головне – радіти життю. Одне слово, глобалізація на окремо взятій маленькій території, в окремо взятому маленькому містечку.

* * *

Зазначу, що люди у нас, на перший погляд, дещо дивні… Наприклад, дуже люблять працювати. Ніде не люблять, а у нас – ну просто як мурахи, особливо будувати та доводити до пуття. А потім іти увечері з роботи і милуватися тим, що в їхньому будинку вікна більші, огорожа вища за сусідську на п’ять сантиметрів, плиточка на подвір’ї охайніше викладена, дерева ростуть швидше, хоч їх і посаджено в один час, кури, гуси та собаки більш дисципліновані.

Ось ви коли відпустку берете, що робите? Купуєте шльопанці, шорти, купальник, збірку кросвордів. І гайда на моря. А наша людина – що? Вона бере відпустку і, не зволікаючи, негайно купує собі цементу цілу вантажівку або й дві, цегли гору, дощок, колод та інших будматеріалів і споруджує дім. Не вірите? Гаразд.

Ось, припустімо, відпустка, купили все для нового будівництва. Увечері ходять-ходять довкола цього багатства, нетерпляче потирають руки, і душа просто-таки вібрує: «От попрацю-у-ємо! Ну і попрацю-у-ємо! Швидше б уже ранок!»

І, ніде правди діти, нерідко траплялося, що людина зривалася, так, зривалася, не витримувала такої напруги… і починала працювати вночі. Вранці сусіди вставали, а в нього вже опалубка готова під новий будинок, а сам сидить розгублений та зніяковілий. Проте щасливий. Родичі та сусіди йому: «Ну що ж ти, Федю, ти ж обіцяв, що ми до тебе попрацювати прийдемо, ну ти ж обіцяв! У нас же вдома зовсім роботи не залишилося! Як ти міг?!» Ображаються, заздрять… Шукають, де б іще попрацювати, доки відпустка…

Та нарешті вибудовують палац, хороми, така краса неймовірна, дворик плиточкою, квіти всюди, леви з кільцями в носах на воротях. А самі всією родиною оселяються в крихітному флігельку поряд із будинком, причаїлись і чекають, визираючи регулярно у вікно – чи не йдуть до них гості. А тільки-но гості на подвір’я, вони свій новий дім навстіж – нате! Заходьте! Милуйтеся! Будьте як удома! Ось яка краса в нас!

Згодом їм набридає, і ніяк нової відпустки дочекатися не можуть, щоб іще один будинок побудувати або нову криницю викопати, або басейн…