Читати книгу - "Все буде добре"

– Це я – тебе? – запитала дівчина, і собі дивлячись навсібіч.

Перелякані ноги винесли його на центральну вулицю. Тьмяні ліхтарі вихоплювали мовчазні кістяки сільських будинків, і в тіні кожного міг зачаїтися спраглий до помсти незнайомець. Антон побачив, що його руки тремтять. Це що – страх? Йому, першому хлопцю на селі, страшно? Через якусь бійку? Тю! Та навіть кури засміють, як дізнаються! Як дізнаються…

– Тобі холодно? – запитала Катруся, вловивши його погляд. – Оно, як тебе трусить! – вираз її обличчя вмить змінився. – Чекай, може, ти хворий? Дай-но лоба помацаю.

Хлопець відсахнувся.

– Та що ж ти як дикий! – усміхнулась Катерина. – Я ж не кусаюсь.

«Зате я можу», – подумав Антон, але дозволив холодній долоньці торкнутись його лоба.

– Розпашілий ти… Тут градусника треба, – задумалась Катруся та забрала руку.

Антон відчував, як легка прохолода очищує його думки від спогадів, від страхів, від обов’язків. Завтра все буде добре, потрібно лише…

Голосно забрехали собаки. Катруся глянула Антонові за спину, і хлопець на мить замилувався контуром її обличчя, вигідно освітленим вуличним ліхтарем. А потім обернувся сам – і всі думки поспіхом вилетіли з голови.

З-під тину будинку Гребенюків на центральну вулицю села вийшов вовк. Великий, сірий, із чорним фартушком навколо шиї та надзвичайно бурими очима. Невідомо куди вишкіряючись, вовк повільно переходив дорогу, і вуличні ліхтарі вихоплювали його то з одного, то з іншого боку. І кожен із них був однаково небезпечним.

Антон мовчки взяв Катрусю за руку та зробив крок назад, тягнучи її за собою. Потім ще один. І ще. Дівчина не опиралась, лише вільною долонькою міцно затулила рота. Катя вже раз чи два бачила вовків, ті водилися в навколишніх лісах. Але ще жоден не заходив у село, до людей. І жоден не був таким, як цей. Таким, наче… Вовк глянув на дівчину й посміхнувся. Ряд сніжно-білих гострих зубів блиснув у жовтому світлі, і раптом ліхтар поруч згас. Катруся зойкнула, і Антон різко потягнув дівчину за собою.

Навколо голосно брехали собаки, ліхтарі згасали один за одним, а підлітки бігли спершу головною вулицею, потім через город повз Сердюків, далі на Житню, поки не заскочили в стайню біля церкви. Перш ніж Антон зачинив за ними старі ворота та ще й припер балкою для надійності, Катрусі здалося, що з церковного дворика за нею хтось спостерігає. А потім стало тихо.

Антон зупинився коло дверей і зробив глибокий вдих. У стайні було душно й пахло молоком. З-під корови, теплим, яким частувала його Марічка, коли він заходив пообідати. А ще – хлібом, свіжим, щойно спеченим. Відломиш півбуханки за раз, вип’єш півлітра молока в три ковтки, так що лише на вусах залишиться, відкинешся на старій табуретці – та дивись донесхочу на те, як порається на кухні Марічка. Добре ж то як було…

Однак запах вивітрювався, як і вивітрювалися спогади. І замість тоді й там чекало тут і зараз.

– Як думаєш, чого він зайшов аж у село? Голодний? Чи скажений? – пошепки запитала Катруся, що два слова ковтаючи ротом повітря. Зади`халась чи перелякалась.

Що їй відповісти? Якщо голодний, то не піде, поки не придушить якусь курку, або хтось псів не спустить. А якщо скажений, то не тільки на курку, а й на людину кинутись може. Обидва варіанти видавались однаково небезпечними для підлітків, які опиняться неподалік.

– Усе буде добре, – сказав натомість. І, повагавшись, додав: – Треба почекати – і все буде добре.

Сіно парило, легко поколюючи спину, і запевняло: так, усе буде добре. Антон лежав горілиць і дивився на небо крізь розвалений дах. «Треба було б залатати», – подумалось мимоволі. У дядька Петра можна взяти дошки та смолу. «Але ж тоді не можна буде отак лежати й вивчати темні хмари», – зауважив подумки. «А хіба ти коли так робив?», – відповів сам собі. Ні! І скільки моментів втратив. Сумно усміхнувся. І скільки ще втратить. Він повернув голову.

Катруся сиділа поруч, обійнявши коліна й дивлячись кудись у себе. Тихо й непомітно, як мишка. Антон задумався. Вона ж усе життя поводилась, як мишка. Знає її наче змалечку, але жодного разу не звертав на неї уваги. Ну так, де там щось зауважити біля Марічки? Але якщо придивитись… Катруся не була страшненькою чи відразливою, як, наприклад, Оля. Навпаки, маленький кирпатий носик, сірі очі, ледь помітні ямочки на щоках, ластовиння, що вже почало сходити, покусані губи, що нагадували стиглу вишеньку.

В одну мить хлопець зловив себе на думці, що не відмовився б від вишневого соку. Цікаво, який він у цю пору року? Антон піднявся й торкнувся Катиного плеча. Дівчина здригнулась, однак не змінила свого положення. Він продовжив рух. По плечу, по спині, до іншого плеча, потім назад, до хребта, до шиї – і догори, прямо в заплутане волосся. Тіло дівчини трусило від холоду, тож Антон нахилив її до себе, в обійми. Катруся підняла голову.

– Я… – почала, але думку свою так і не закінчила. Хлопець жадібно впився в її вуста, витягуючи думки й слова, сповна насолоджуючись вишневим нектаром.

Антон не вірив у Бога. Його тітка була віруючою, любила розказувати про невидимого й усеосяжного, хто покарає грішників по діяннях їхніх. І поряд із цим після кожного її візиту недораховувались порцеляни. Бог, якщо й був, то явно вийшов на перекур. І цигарок у нього була не одна пачка. Адже тітка жила та добре ся мала. Її сусід, який щовечора бив свою дружину, теж не хворів, та й Марічці не гикалось, коли вона втоптувала його, Антонове, серце в багно. Де є