Читати книгу - "Все буде добре"

Поза тим міфічний Бог був і тут, тиснув своєю невидимою присутністю, вивчав його крізь проламаний дах старого сараю та чекав на виправдання. Навіщо сплюндрував цнотливе дитя? Пощо занапастив невинну душу? Хто дав тобі право своїм горем ламати чужі життя? Давай, отроче, говори. Скажи щось на своє жалюгідне виправдання!

Хлопець дивився на зоряне небо й не бачив там справедливого Бога. Адже у світі немає нічого справедливого, немає любові та вірності, нікому немає до тебе діла, як і ти нікому нічого не винен.

Ти можеш бути добрим, уважним, чуйним, але це все – лише твоє бажання, твоя примха. І якщо комусь це підійде – добре, житимете довго та щасливо. А якщо ні – що ж, це проблеми лише тих, хто вірить у казку. Потрібно жити тільки для себе, зрештою, ти нікому нічого не винен. Можливо, саме в цьому справжня філософія життя?

Антон глянув на Катю. Дівчину, яку він знав усе своє життя, яка була йому як сестра. Зараз ця знайома, рідна людина лежала поруч, тремтячи від доторків жорсткого сіна. Вона глянула на хлопця – ні, давно вже чоловіка – та усміхнулась.

«Усе добре. Я твоя навіки, – казав її погляд. – За це відчуття я готова віддати тобі навіть душу».

Хлопець знову глянув на небо. Бідна дівчинко, ти ще не знаєш, що у світі дорослих такі відчуття не дарують за гарну поведінку. Їх купують у ресторанах до червоного вина. Або ж забирають під горілку після танців. І не вартують вони твоєї душі. Ніхто не вартує.

Катя підсунулася ближче й обійняла його руку. Доторк був теплим і домашнім. Наче майбутнє торкнулось його. Або кайдани. Зрештою, хіба колись це не було синонімами?

Зоряне небо продовжувало стояти перед очима, але воно було лишень недоглядом майстрів. Після паскудної побілки штукатурка облущилась, більше нагадуючи розсип зірок, а не євроремонт. Катерина любила жартувати, що далеким світилам подобається спостерігати за життям людей, тож інколи вони нахабнішають та абсолютно ігнорують конституційне право на приватність. Антон добре пам’ятав той момент.

Вона запевняла, що не потрібно нічого робити зі стелею, адже саме такі речі додають індивідуальності стерильно-однаковим предметам. Він сперечався: краще однаково-спокійно спати, ніж одного ранку індивідуально прокинутися зі смальтою на обличчі. Катерина розсміялась, і її губи торкнулися його вуст. Насичено-вишневі. Антон назавжди запам’ятав цей смак, адже вже за кілька годин його життя знову пішло коту під хвіст.

2005 рік

Віктор Євгенович любив відповідальних людей, хоча сам ніколи не був таким. Тому Антон завжди приходив на півгодини раніше, а його шеф – рівно за сорок чотири хвилини після призначеного часу. Теж свого роду пунктуальність. Той день не був винятком. Зустріч мала початись о восьмій годині у фешенебельному ресторані «Вегас», який нещодавно перейшов із дешевого нічого клубу до вищої ліги. Профспілка перевізників організовувала фуршет із нагоди річниці, і це була вже третя річниця за цей рік. Трудяги-водії рідко потрапляли на такі банкети, адже їм не обов’язково було знати, про які вантажі домовляється їхнє начальство. А керівники транспортних компаній, починаючи від важковаговиків-далекобійників і завершуючи власниками приміських маршруток, зустрічались із політиками, бізнесменами та просто зацікавленими в їхніх послугах.

Цього разу причина «погуторити» була більш ніж вагома: після Помаранчевої революції та обрання президентом Ющенка політичні настрої в країні різко змінились: дружня Росія розпочала «газову війну», натомість Євросоюз ніби хотів прийняти Україну у свої ряди. Хотів, але не поспішав. Для внутрішнього й зовнішнього транспортного ринку було надзвичайно важливо виробити єдиний вектор руху, щоб мінімізувати збитки від політичних забаганок.

Владні пузані, попри власну заможність, набирали собі по три-чотири келихи найдорожчої випивки, накладали цілу тацю закусок з ікрою та розсідались на шкіряні дивани. Щоразу вони запрошували Антона як представника Віктора Євгеновича та «Української транспортної компанії» долучитися до розмови та обговорити «вигідні інвестиції в майбутній розвиток», і щоразу чоловік вигадував якусь дурну причину, щоб уникнути «ділових пропозицій».

Цього разу йому довелося висидіти майже весь діалог про те, що потрібно організувати страйк перед Львівською міською радою та домогтися підвищення ціни на проїзд, перш ніж «зателефонував проблемний, однак стратегічно важливий клієнт».

– О Господи, знову він… Перепрошую, панове, але я змушений підняти слухавку. Віктор Євгенович уже місяць веде переговори з цим муд… перепрошую, чоловіком. Я скоро повернусь, однак продовжуйте без мене, – під розуміючі погляди Антон вибіг на вулицю.

Дві хвилини імітував телефонну розмову перед швейцаром (робоча параноя), потім стрільнув у хлопця цигарку, вони поговорили на загальні теми, і Антон повернувся до ресторану. Віктора Євгеновича ще не було, а телефон знаходився поза зоною. Ну звісно, восьма тридцять три. Ще одинадцять хвилин до чудесної появи його начальства. Значить, можна випити.

Антон сів так, щоб його не зауважила «ділова компанія», узяв келих шампанського та спробував розслабитись. В одну мить шум навколо почав спадати і власні думки повилазили на волю. Згадався ранковий сон, уже розмитий у пам’яті, але все одно живий. Наче події п’ятнадцятирічної давнини трапились учора. Такі сильні емоції, такий сильний біль втрати і… і сором за зробленим.

Але чому ж сором? Усе ж склалося добре. Він не спаплюжив, не кинув