Читати книгу - "Все буде добре"

Келих спорожнів непомітно, і коли Антон потягнувся за наступним, то побачив, що його шеф уже тут. Із геть не задоволеним виразом обличчя Віктор Євгенович щось відповідав міцно збитому чоловікові в дорогому костюмі, який зсутулився та запхав руки у свої не менш дорогі штани, чим нагадував типового бандюгана з прекрасних дев’яностих. «Гроші є? А як найду?» Антон поставив келих на сусідній столик і підвівся. Невже в них дійсно з’явився «проблемний, але стратегічно важливий клієнт»?

– Ви не розумієте, від чого відмовляєтесь…

– Це ви не розумієте, що пропонуєте. Я не планую перевозити такого типу вантажі.

– І вас не приваблюють прибутки? Лише одне перевезення могло б серйозно покращити ваше матеріальне становище, – вишкірився «бандюган».

Так, фірма зазнала збитків за останні три рейси завдяки прикордонній службі, однак усе ж не настільки серйозно? Чи не так?

– Зрештою, часи змінюються, і нам потрібно гнучко змінюватися разом з ними.

– Пане Ігорю, зі своїм матеріальним становищем я дам раду, – холодно відповів Віктор Євгенович. – Ви про себе потурбуйтесь. Скільки вже можна позичати гроші на бензин? При вашому-то статусі.

Вищир «бандюгана» Ігоря повільно сповз, і Антон переконався: у цього товариша точно бандитське минуле. Мабуть, таким же поглядом він дивився, коли ламали пальці його суперникам.

– Не варто розкидатись такими словами, Вікторе Євгеновичу. Адже слово не горобець, вилетить – можна й пожалкувати, – сухо промовив той, кого назвали Ігорем, та покосився на Антона, який став біля свого начальника.

– О, Антоне. А я тебе шукаю, – вигукнув Віктор Євгенович, плескаючи свого працівника по спині. – Добре, що ти знайшовся. Ходімо щось вип’ємо, – він глянув на співрозмовника. – Тут я вже завершив.

Віддаляючись, Антон фізично відчував холодний погляд на своїй спині.

– У нас неприємності? – запитав у Віктора Євгеновича, тільки-но вони сіли на диванчик. Антон узяв зі столика келих із шампанським, який не встиг забрати офіціант, та простягнув шефові. Той одним хилом осушив бокал і скривився:

– Це що, шампанське?

– Ну так.

– Але ти ж знаєш, що я не п’ю цієї газованої водички.

– Знаю. Але подумав, що паскудна випивка зможе розбавити серйозніші проблеми. Принаймні так переконує бомж Лаврентій, який живе навпроти мого дому, – виголосив Антон із надзвичайно серйозним виразом обличчя.

Віктор Євгенович глянув на свого підлеглого та розреготався:

– Я завжди знав, що ти не дурний хлопець, Антоне, але ти щоразу відкриваєшся переді мною по-новому. Радий, що не помилився в тобі, – він міцно стиснув своєю долонею його плече.

Але це була хвилинна слабкість, і наступної миті чоловік зручно відкинувся на диванчику, попустивши тісну краватку.

– Його звати Ігор Жатек. «Інстер Банкін Груп», українське відділення. Жертва обставин. Його структура повільно колапсує, от він і намагається вижити будь-якою ціною. Небезпечна людина, яка не вміє шукати альтернатив. Хоча в дев’яності інакших не кували.

– У нас неприємності? – повторив своє запитання Антон.

– Неприємності? Не думаю. Але зробити боляче, напевно, спробує. Однак ми давно стали товстошкірими, тому нам не пасує боятися скажених собак, – усміхнувся Віктор Євгенович. – А тепер досить про траурне. Іди та знайди мені нормального пійла, – шеф витягнув із кишені телефон і почав набирати номер, зробивши вигляд, що розмову завершено.

Антон підвівся, забрав порожній келих і вирушив на пошуки офіціанта.

Вечірка була в самому розпалі. Звідкись намалювався ведучий з музикантами, і доки він розпинався про спонсорів зустрічі, дві гітари, барабан та саксофон готувались до виступу. Що ж, очевидно, цього разу буде щось цікавіше за народні пісні. Бізнесмен, що підбивав перевізників на страйк для підвищення ціни за проїзд, тепер про щось спілкувався з директором «Інстер Банкін Груп», а останній провів Антона байдужим поглядом. Усюди стояв приглушений шум, присутні збивались у купки, а офіціанти наче випарувались, тож довелося торувати свій шлях у бік кухні. На півдорозі до мети Антон і зіштовхнувся з нею.

– Перепрошую, – кинув він.

– Нічого, усе гаразд, – пролунало у відповідь.

Антон застиг.

– Марічко, ти?

Жінка підняла погляд і завмерла. Світ навколо теж завмер.

Ті ж блакитні очі, тільки трошки темніші. Той самий погляд, лише брови вищипані по-іншому. Розширені від здивування зіниці й напіврозтулені губи. На останніх Антон застиг довше, ніж вартувало б.

– Антоне? Ти що тут робиш? – запитала Марічка, і її здивування було щирим. Уперше за багато років.

– Працюю. А ти? – у тон відповів він.

Так, наче промовив якесь страшне закляття. Казка обірвалася. І світ різко продовжив свій рух.

– Мені треба йти, – сухо кинула Марія, розвернулась і буквально вибігла з кімнати.

– Че… чекай… – лише встиг промовити Антон, але шум вечірки проковтнув його слова.

– Ви щось хотіли? – підійшов офіціант із тацею шампанського.

– Так. Тобто ні. Тобто так. Секунду.

Антон міцно стиснув пальцями