Читати книгу - "Все буде добре"

– Там, на дивані, сидить чоловік, Віктор Євгенович. Принесіть йому пляшку хорошого віскі, а якщо такого немає в асортименті – придумайте щось, будьте ласкаві, – Антон ковзнув до гаманця та витягнув із нього п’ять сотень гривень однією купюрою. Секунду повагався, але поклав гроші на тацю. – Решта вам за особливі послуги.

Офіціант кивнув, Григорій Сковорода зник у кишені, а чоловік вибіг із зали.

Ця випадкова зустріч – вона має щось означати. Мусить! Інакше до чого тут цей сон-спогад про минуле? До чого цей біль від утрати, який прокинувся саме сьогодні? І ці очі, її очі, яким було так приємно побачити його? Антон збіг сходами вниз навперейми власним думкам.

– Я перепрошую, ви не бачили, щойно звідси не виходила жінка? Буквально дві хвилини назад. Чорне волосся, темно-синя вечірня сукня.

Швейцар заперечливо похитав головою та відчинив двері перед літньою парою. Антон закусив губу. Так близько… Вечірнє повітря тверезило, і на секунду чоловік засумнівався у власній адекватності. А була взагалі та Марія? Хтось її ще бачив, крім нього? Куди могла зникнути ця жінка? Вона збіга`ла вниз, а вихід один – через швейцара. Шалена думка змусила Антона застигнути. Це якщо в неї немає автомобіля. Адже тут є підземний паркінг. Не даючи підозрам захопити себе в полон, чоловік побіг туди.

Що далі він заходив углиб темних нетрів, то гнітючішим ставало передчуття. Нащо він узагалі кинувся вслід примарі? Адже Марія не захотіла з ним говорити. Сама пішла – що тоді, що зараз. А значить, нічого не змінилось. То нащо ця гонитва за минулим?

– Відпустіть! Відпустіть мене негайно!

– Не рипайся, і ніхто не постраждає.

А це ще що таке? Антон рушив на звук і в кінці стоянки побачив трьох незнайомців, які обступили… Марію?

– Ви троє! Ану відійшли від дівчини! – гукнув він, підходячи.

Незнайомці обернулись до нього, і Антон здивовано впізнав одного з них. Вони щойно бачилися на вечірці. Він сидів серед групи «бізнесменів», що обговорювали страйк біля Львівської міської ради. Незнайомець теж упізнав Антона та посміхнувся.

– Я ж казав, що він таки прийде, – кинув своїм товаришам. – Його дівка.

– Руки забрав! – вигукнула Марія.

– Відпустіть її! – наказав Антон.

– Звісно, відпустимо, – запевнив незнайомець. – Що ми, маніяки якісь? От тільки… – У світлі ламп блиснув ніж. – Маємо маленьке повідомлення від «Інстер Банкін Груп», – незнайомець обернувся до Марії. – Ти не подумай, нічого особистого. Просто робота. Розумієш, твій хлопець…

У цю мить навколишній світ перестав існувати для Антона. Ніж наблизився до Марії – і тут спрацювали рефлекси. Незнайомець відлетів на капот сусіднього авто від сильного удару у вухо. Його товариш отримав удар ногою в груди й упав на того, хто тримав Марію. Цього виявилося достатньо, щоб жінка зникла з траєкторії прямого удару в щелепу свого нападника.

Марія вирвалась і побігла геть із підземного паркінгу. Однак за кілька кроків зупинилась. Бо Антон продовжував бити тих, хто її схопив. Навіть не бити, а добивати. Удар за ударом, удар за ударом. По обличчю, по нирках, по всіх незахищених частинах тіла. Але коли Антон узяв ножа, всадивши його незнайомцю в ногу, і крик болю рознісся між темними автомобілями, жінка прийшла до тями.

– Антоне, перестань. Чуєш? Зупинись! – вона підбігла до чоловіка та спробувала його відтягнути, але де там. Наче запустивши якусь внутрішню програму, чоловік продовжував механічно й методично бити незнайомців, – Антоне, перестань! Стій! Чуєш мене? Зупинись! Антоне! АНТОНЕ!

Переляканий крик пробився крізь каламутну свідомість, і чоловік нарешті повернув голову.

– Маріє?

– Так, це я, – тепло усміхнулась. – Ти мене врятував. Молодець. А тепер ходімо звідси! Швидко! – жінка потягнула розгубленого Антона за собою.

Вони сиділи на лавочці в парку навпроти ресторану та мовчали. Вона не знала, що йому сказати, та і що міг сказати він? Вранішній сон із минулого життя стояв перед очима. Наче весь біль сконцентрувався в одному дні. Антон глянув на Марію. Вона дивилася на нього. Зі страхом. З осудом. Із чортзна-чим іще. А він бачив лише її очі. Її губи. Її дурнувату зачіску, яка не змінилась із роками. Він дивився на своє колишнє кохання й розумів, тепер розумів причину цієї випадкової зустрічі. Причину всього. Ім’я цій причині – Антон.

Марія мала рацію. Він надто довго залишався хлопчиком тоді, коли треба було стати чоловіком. Надто добре йому жилося без змін та напруги, тож у нього не було потреби змінюватися. Це зробило його слабким. Це зробило його негідним. Саме тому Марія пішла. Бо він був занадто слабким, щоб утримати її. А значить, прийшов час відпустити її остаточно. Як би боляче від цього не було, життя вже зробило вибір.

– Слухай, я…

Антон не договорив. Марічка обійняла його та поцілувала. Так гаряче йому ще не було ніколи.

Марія щойно звільнилася з модельного агентства. Принаймні так вона сказала. Її квартира була заставлена різним косметичним приладдям, а речі лежали всюди, де тільки можна. Наче хтось пограбував магазин одягу. Навіть кілька.

– А в тебе тут своя атмосфера, – усміхнувся Антон, переступаючи через дивного вигляду сандалі.