Читати книгу - "Пісня Алабами"

О, може, вона погодиться робити те, від чого я завжди рішуче відмовлялася — листуватися з його шанувальницями. Утім, ні, дурня це, бо єдині листи, які він отримуватиме у своєму розваленому бунгало на Малібу-біч, це оповістки від судових виконавців.

Після чотирьох місяців ув'язнення (офіційно це звалося «лікування відпочинком». Було б від чого відпочивати, два роки вже! Я незабаром геть забуду, що таке втома) мене випустили. Ніхто не чекав мене біля виходу (Скотт пиячив уже два тижні й забув про дату моєї виписки з лікарні), тож я найняла швидку допомогу, щоб вона завезла мене з клініки Фіппса до нашого нового маєтку «Ля Пе». Хтозна, звідки взялася ця французька назва, та, з огляду на мій стан і на те, що коїлося в нашому домі, воно здається мені надто іронічним. Скотт не пошкодував грошенят: у тій вікторіанській кам'яниці було п'ятнадцять кімнат, а довкола було кілька гектарів парку. Я не запам'ятала імен прислуги — мені ще довго буде не до того. Скотт пише енергійно і з вірою в себе, яку він знову віднайшов, як сам ото каже, а також із трьома пляшками джину і трьома десятками пляшчин пива щодня. Патті грається із сусідськими дітлахами, що приблизно однакового віку з нею. Я мовчу, начхати мені на сусідів, я мовчки терплю їх нескінченними вечорами, коли ми корчимо із себе буржуа.

Кажуть, я трохи порозумнішала. Десять років тому з нудьги я ходила голою під час вечірок, простуючи крізь вітальню до ванни під засоромленими поглядами гостей. Сьогодні ці провокації (я вважала їх цілком природними, втішними, забавними, адже всі реготалися — давні друзі з Мангеттена, Парижа чи Антіба), та навіть ці дрібні скандали не могли вже розважати мене і тільки збентежили б мою доньку, що виросла сором'язливою і полохливою.

Я вийшла заміж за амбітного мистця, і вже ось дванадцять років, немов найостанніша потіпаха живу зі страшенним пияком, що не вилазить із боргів. Доньки я не бачила півроку. Мала, мала я право подарувати їй кобилу, адже так упевнено і зграбно сіла вона на неї верхи.

Після кількох вечорів — чи радите ночей пияцтва, — він сидів у кріслі, брезклий, із набряклими повіками, насилу володаючи язиком, а я тупала ногами і гасала прокуреною вітальнею, мов та білка в колесі, що крутить його, аж доки геть знесилиться.

Він:

— Ти не опублікуєш цього. Не опублікуєш ти цієї дурні, цієї купи лайна. Подумай про нашу доньку, лярво! Бодай раз побудь матір'ю і подумай про неї!

Я:

— Ти віриш у це? Віриш, що це мене зупинить? Ти дістав право ув'язнити мене. І якщо за ці чотири місяці я написала книжку, що так сподобалася моєму видавцеві…

Він:

— Це мій видавець! Мій!

Я:

— …то ти втратив право на мене, і не можеш заборонити мені опублікувати її.

Він:

— Я голова родини чи хто? Я маю право… зобов'язаний захистити мою доньку… захистити її ім'я… і наші гроші.

Я:

— Які гроші? Ми голі, як бубон, чоловіче, геть на мілині.

Він:

— Я маю право. Я письменник і голова родини… Ті епізоди. Що їх ти змалювала у твоїй дурнуватій писанині, належать мені… вони з мого роману, ти не маєш права їх запозичувати.

Я:

— Ох ти ж, задавако! З глузду зсунувся, еге? Це моє життя, і я про нього пишу.

Він:

— Ти крадеш мій матеріал. Із чого ми будемо жити, якщо ти уби… вбиваєш моє натхнення, псуєш моє професійне знаряддя?

Я:

— Яке натхнення? Який роман? Ота чернетка, що лежить уже десять років і посувається зі швидкістю один рядок за місяць?

Він:

— Ти злодюга. Навіжена вандалка. Що ти собі гадаєш? Що ніхто не побачить, як ти списуєш у мене все? І ніхто не второпає, що все маячня божевільної лярви? Несамохіть ти намагаєшся сплюндрувати все. Воно дужче від тебе. Але мушу не дати тобі цього зробити…

Відповіддю на все, виправданням усього були гроші.