Читати книгу - "Пісня Алабами"

Ревную до Скотта? Комедія, та й годі.

— Я не ревнива, — відказала я. — Мені хотілося б стати ним, ребром його тіла, лінією його руки. І нічого мені більше не треба було б, ніякого світського товариства. Єдина дитина, якої б я хотіла від нього, це він.

Лікар:

— Ви обманюєте, обманюєте сама себе. Ваше місце — у світському товаристві. Ви прагнете успіху — і для себе, і для нього. Успіх — це те, що не дає вам спокою, та і йому теж. — Він опускає очі додолу. — Ви не виходили заміж, юна моя панно. Ви підписали рекламний контракт.

Невже я така цинічна? Хіба була я така в сімнадцять років? Невже це можливо?

Мені добре було б у дерев'яній хатині на березі моря у Фрежюсі чи в Жюані, він там писав би, а я танцювала б там, малювала б, він писав удень і вночі, а я танцювала б удень, а малювала вночі. І то було б пречудове життя. Ніхто не докорятиме, що нема в нас ні собак, ні коней. Ми танцюємо. Ми удвох зустрічаємо вранішнє сонце, що встає з морської піни. Хто хоче вкрасти в мене це?

— Розлучіться, це все, що можна вдіяти.

— А як ми тоді будемо жити?

— Як люди…

Очі мої стомилися. Не можу я більше терпіти світла, навіть приглушеного. У номері всі світильники затінені (та ні, не номер це насправді, радше чимала палата і в розкішній клініці), лампи затулені шовковими хустками і запиналами, а вийти надвір я можу, лише надівши темні окуляри й капелюшка з широкими полями од сонця. Якщо це старіння, то нехай йому: воно не цікавить мене.

Сьогодні вранці Скотт приніс мої речі, але нагору піднятися не захотів. Ми посідали у великих кріслах у холі клініки, наче в розкішному no man's land lobbi[22] якогось паризького палацу. Скотт почувався ніяково, балакав про все підряд, а я відповідала йому гримасами.

— По суті, — казав він мені, — ти пошила всіх у дурні, ти добре граєшся у свою гру. Ти блазень, маленький мій хатній мартопляс, сумний фігляр і веселий, втішний і лихий. З тобою мені не нудно.

А мені? Хіба мені не нудно бодай трохи? А хто цим переймається? Кого це цікавить? Я блазень, якого знищують реготом. Мартопляс, якого зводить унівеч блазенський грим.

Того ранку він приніс лише половину речей, які потрібні були мені. П'ять пачок паперу, та забув узяти друкарську машинку. Він насупився і простягнув мені свою авторучку, та я відмовилася: нащо мені ручка із золотим пером і з коштовного дерева? Та ще й без чорнила, щоб заряджати її?.. Хіба задля того, щоб написати доньці листа з рецептом якогось печива. Еге, саме так.

Я пішла в камеру схову й попросила, щоб мені показали мої коштовності. Узяла тихенько брошку, оздоблену туркусами[23] й самоцвітами, подарунок на десятиліття нашого шлюбу, й обміняла її на портативний «ундервуд», якого принесла мені санітарка, що мов дві краплі води скидалася на Лулу (і писок такий зморшкуватий, і в’їдлива така, і напідпитку завжди). Я не питала, де це вона її доп'яла. Відразу ж вставила аркуш і заходилася друкувати. За два дні по тому та псевдо-Лулу принесла мені пачку копіювального паперу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я була гарна. Принаймні так казали в ліцеї, та казали це ті телепні, на яких справляло враження моє ім’я, моя зухвалість і безсоромність. Сьогодні про вроду вже годі й балакати. Рідко трапляється, щоб хтось так пиячив, нічого не їв і не спав, усіляко зводив себе унівеч і мав гарний вигляд: змарніле тіло вже не може служити вітриною.

Ота нова Скоттова секретарка, що зветься Шейла (французькою воно звучить як