Читати книгу - "220 маршрутів"

Міколай вирішив, що не варто вдома повідомляти про прихильність, якою його несподівано обдарував найгірший учень школи. Він ані словом не похопився про своє нове зацікавлення, враховуючи що його тут-таки б покарали й контролювали б кожен вихід і повернення додому. А він і так уже майже вирішив припинити цей дитсадок! Майже, бо практично одразу ж перевірив, де ця Вишнева Гора і який автобус туди їде.

Живучи під тиском емоцій, які не полишали його ні на мить, він пропустив повз вуха новину про те, що за місяць, на початку грудня, до Варшави приїздять фіни з Рованіємі, де клас Міхала був навесні. Перед ним маячила перспектива ідіотської дискотеки, і лише це мало наразі значення.

«Кому потрібна така дискотека?!» — стогнав він подумки, підпираючи шведську стінку й невимовно страждаючи. Маленька групка найупертіших похитувалася в центрі майже порожнього спортзалу, проте це не надто заохочувало долучитися до шкільної розваги. Мало того, що ді-джей крутив допотопну музику, то ще й постійно якийсь старанний учитель прибігав і вмикав щойно вимкнуте світло, вириваючи із куняння тих, хто будь-якою ціною намагався таки отримати задоволення.

«Народ і справді виявляє добрячий ентузіазм. Це варто було б урахувати, виставляючи оцінку з поведінки», — думав Міколай, одночасно вишукуючи очима єдину людину, заради якої сюди прийшов. Він міг сміливо ризикнути й ігнорувати дискотеку — його ситуація з оцінкою і так уже була паршива. Однак він збирався таки поговорити нарешті з Меланією. Йому трохи вже набридло постійно вдавати, що він її не помічає. Він хотів би мати друга, а Меланія чудово підходила на цю роль.

Зараз він спостерігав за нею серед зграйки дівчат на протилежному боці залу. Зі світлом чи без, він бачив знайому мініатюрну постать із довгим волоссям, сьогодні зібраним у хвіст. Він не міг запросити її. Тільки б осоромився. Тож чекав на відповідний момент, щоб підійти. Почалася нова пісня, і дівчата перемістилися ближче до центру залу. Але Меланії серед них він не помітив. Де вона могла подітися? Хлопець відчув одночасно і неспокій, і полегшення, адже поки що не потрібно було нічого робити.

«Чому так важко підійти до когось і сказати: “Привіт, це я! Я придурок! Пам’ятаєш мене ще?” Вона це знає, і я це знаю, то в чому ж річ?» — думав Міколай, продовжуючи стовбичити на своєму місці під стінкою й намагаючись прошити очима темряву, бо хтось знову «випадково» згасив світло.

— Добре бавишся? — раптом почув він. У голосі Меланії як завжди пробивалася її фірмова посмішка.

— Ага. Просто супер! — кинув Міколай своїм вічно невдоволеним тоном. «У неї завжди є якийсь привід радіти! Це бісить!»

— Вийдемо в коридор?

— Можна.

Вони проштовхнулися крізь групку танцюючих, що потрохи розросталася, і сіли на лавку. Мовчали, так наче світло, яке горіло тут постійно, раптово збентежило їх. Вони не дивилися одне на одного, бо це теж вимагало зусиль.

— Дехто просив мене запитати тебе про дещо, — сказала Меланія.

— Давай! — буркнув Міколай.

Однак вона не поспішала.

— Погано. Схоже на тяжкий випадок склерозу, — Малий наважився пожартувати. Звісно, він не міг бути упевнений, що вона одразу ж не образиться, але краще вже це, ніж просто сидіти.

— Беата питає, чи ти б випадково не хотів з нею зустрічатися?! — видихнула Меланія.

— Ви здуріли?! — вигукнув Міколай, щиро приголомшений.

— Тобто ні?

— Ні!!! Нехай «Грінпіс» рятує китів! Мене в це не вплутуйте. Крім того... — почав він, але швидко замовк.

— Крім того що?

— Ні. Скажи їй, що... Чорт, я не знаю! Скажи їй, що хочеш!

— Що я хочу?!

— Наприклад.

— Може, ти ще передумаєш? — Меланія будь-якою ціною намагалася виконати свою місію.

— Господи! Ти справді не розумієш?! — він би хотів, щоб ця розмова закінчилась. Щоб вона сама про все здогадалася й не змушувала його більше нічого казати! — Я не передумаю, бо немає про що думати. Зустрічатися з такою коровою?! Не кажи їй цього! Краще скажи, що я зустрічаюся з іншою! — бовкнув він і тут-таки про це пожалкував.

Меланія не розуміла.

— Так?

«Сумне курчатко!» — ніжно подумав Міколай і взяв її за руку. Вона здивовано поглянула на нього. Але цей жест був більш промовистий, ніж тисяча слів, і на щастя, хлопець більше нічого не мусив додавати.

— Та-а-ак? — повторила вона, шморгаючи носом, а в її очах знову загорілися іскри, тільки тепер вони були якісь розпливчасті. — Я думала... думала, що тоді... що ти...

— Ну-у, тільки не плач, Курчатко!

— Коли ти не... я не плачу. Чесно, — Меланія шморгала, а Міколай помітив у дверях спортзалу Беату. Вона стояла й дивилась на них, не надто розуміючи, що відбувається. Утім, щось — може інтуїція — зупинило її. Через секунду вона розвернулася й зникла в темряві.

— Міхале, прокидайся! — нервувала пані Вербицька. — Пів на одинадцяту!

— Розслабся! — простогнав Міхал з-під натягнутої на голову ковдри.

— Ти ж не плануєш вилежуватися до обіду?! — мати не здавалася.

— Що за дурна манія! Ну, яка тобі різниця? Сьогодні ж немає уроків!

— Ти не маєш чим зайнятися?

— От уже ж! Нікого, буквально нікого з моїх друзів старі не піднімають удосвіта! Батько Томана навіть сказав, що якщо Томана підняти зарано, то він потім увесь день злий ходить.

— А що мені до батька Томана і його сина?! Хай собі сплять, скільки хочуть! Мене цікавиш лише ти. Питання звучить так: тобі справді не потрібно нічого прочитати, нічого вивчити, нічого підготувати?