Читати книгу - "Журавлиний крик"

Капітан тим часом прикурив, затягнувся димом. Кинувши на лейтенанта допитливий, але вже не сердитий погляд, він витяг із-за пазухи карту.

— Так. Усе. Слухай завдання. Атакуємо знову…

Через п’ятнадцять хвилин атакували.

Без жодного пострілу, мовчки всі разом висипали з яру й кинулися на висоту.

Німці спочатку мовчали: може, не помітили їх, а може, вичікували, і якийсь час у вітряному березневому просторі було чути тільки безладний захеканий тупіт півсотні пар ніг. Люди перемерзли за ранок на глинистій задубілій землі, а тому відразу рвонули дружно. Проте шлях їхній пролягав угору, бігти було далеченько, і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, та лейтенант Климченко не наваживсю порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голаногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінчиком, причепленим до паска, він біг з усіма якнайхутчіше туди, вгору, де, налаштувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Ліворуч від нього і далі до лісу, трохи повільніше, відстаючи, тюпав з ординарцем Орловець. Час від часу він обертався до першого взводу і на ходу потрясав кулаком — швидше! Климченко, однак, не дуже на те зважав; тепер у цепу він якоюсь мірою став незалежним від ротного, сам знав, що треба швидше, тільки ж солдатські сили не дуже скорялись і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в ньому недавня злість, що прохопилася там, у яру. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлодер», що він не пошкодує батька, аби вислужитися — випнутись перед начальством. Та все-таки він повинен був слухатися ротного і навіть більше того: після його образ був повний рішучості будь-що вдертися в траншею. Тому він і біг так. Це був ривок, розрахований тільки на несподіваність. Від його стрімливості залежало, поляжуть вони тут, на голому промерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.

«Шусть-шусть… Шусть-шусть», — приминали струхлявілу стерню недоношені за зиму валянки, черевики з зеленими, сизими, чорними обмотками, тупали тверді англійські черевики, стоптані кирзачі. Поблизу в когось на ремені чи в речовому мішку розмірено й одноманітно брязкав порожній казанок. «Не міг приладити, нехлюй!» — оглянувся Климченко, пойнятий злістю. Люди бігли обабіч нього; їхні широко розкриті очі полохливо шастали по висоті; хекали охриплі від утоми і простуди груди; метлялися ремені автоматів. Вітер стелив по стерні пасма куряви. Угорі в непогожому небі пливли, клубочачись, сірі хмари. Поривчастий вітер розвівав забруднені землею поли кожушка взводного, дув крізь дірку в бік, стьобав по розгарячілому обличчю шворками шапки, та Климченко того не помічав — він біг. Одна тільки думка скеровувала тепер його — швидше. Швидше, поки не вдарили німці, поки тихо, пробігти ще хоч якийсь десяток метрів до цієї висоти, куди — це він добре знав — шлях ось-ось обірветься шквалом вогню.

Рота висипала з-за пагорка на відкритий простір. Климченко вже побачив перекопану траншеєю висоту — геть усю, від лісу до положистого схилу перед селом, схилу, на якому в борознах та попід межами де-не-де біліли латки брудного, скутого вранішнім морозом снігу. І тоді помітив, як на бруствері в один і другий бік метнулися й завмерли плескаті каски. В ту саму мить вітер доніс приглушений відстанню вигук:

— Фойєр!..

Не встиг у повітрі згаснути цей вигук, як тиша вибухнула громом, що поглинув і команду, і тупіт та важке, стомлене сапання людей. Перші черги рвонули туге повітря над їхніми головами. Побіч хтось тоненько, не по-чоловічому скрикнув. Климченко схилився нижче, пригнувся, та й одразу ж випроставсь, озирнувся — крочків за п’ять позаду, пашіючи молодим обличчям під білястим чубом, біг з автоматом його ординарець Костя. Каска раптом гойднулася на його голові, напевно, збита кулею, зсунулася на вухо; хлопець відіпхнув її назад рукавицею, знов підхопив за ствол автомат і коротко, самими очима, усміхнувся командирові. Однак лейтенант уже не помітив тієї усмішки, він бачив, що правий фланг відставав усе більше. Неповороткий, старий Голанога з підтицяними під пасок полами шинелі, видно, приставав. Він то біг, то зупинявся, то кидався набік, кричачи на бійців, які все більше сповільнювали біг і, певно, ладні були залягти. Цього допустити не можна було, і Климченко, відчуваючи, як позаду кричить і лає його Орловець, також підняв угору обидві руки й затряс ними, крикнувши зірваним, охриплим голосом:

— Голанога! Таку твою… Вперед! Бігом!

Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька разів потряс у повітрі затиснутим у кулаці пістолетом. Потім рвонувся за ротою. Кулі густо сікли повітря, дзизкали, верещали, на всі лади скиглили, клювали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась шалена сила несамовито бушувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це гуркотливе жахіття спрямоване проти ріденького цепу вкрай зморених людей, які падали, зводились і тюпали по сірому схилу, повільно наближаючись до висоти.

— Уперед! Уперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденьку шеренгу людей, що подолали вже, мабуть, половину шляху. Та шквал вогню з висоти робив своє діло: бійці сповільнювали біг, пригинались нижче до землі, а дехто вже лежав на стерні, й не було коли навіть замислитися, вбиті вони чи просто злякались. У якусь секундну паузу він, проте, вловив вухом слабенький, несміливий брязкіт, напевно, того самого казанка і, на мить зрадівши, подумав: «Живий!» Але тепер не до того було, щоб розмірковувати, хто це. Климченко відчував, що перший такий навальний порив ослабів і що взвод ось-ось заляже. Серце його шалено гупало в грудях, утома розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Швидше! Швидше! Швидше!» — крутилася в голові настирлива думка. Уже недалеко пролягла дорога — витанулий з-під снігу і підмерзлий вузенький путівець з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від доріжки до траншеї залишалася сотня