Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Над планетою — «Левіафан» 📚 - Українською

Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Над планетою — «Левіафан»" автора Юрій Дмитрович Бедзік. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 80
Перейти на сторінку:
найменша спроба насильства — і вам доведеться мати справу з поліцією.

— Ми самі друзі поліції, пане Ріхтер, — поблажливо усміхнувся Штраус.

— Поліція завжди на нашому боці, — докинув його напарник.

Непрохані гості перші опустилися на стільці. Вигляд у них був підкреслено спокійний. На столі з'явилися цигарки. Штраус швидко розкрив коробку і простягнув її Ріхтерові.

— Сідайте, пане Ріхтер, — підохотив він, як це може зробити людина, котра добре знає свою силу. — Нам не уникнути розмови… Ви й досі не забули отого маленького жарту біля аеропорту? Слухайте, це ж був звичайнісінький тактичний маневр! Ви не піддаєтесь на наші вмовляння, не з'являєтесь на побачення з нашими людьми, ігноруєте нашу організацію, тож нам нічого іншого не залишилось, як вдатися до цієї дитячої витівки.

— Яка мало не коштувала мені життя, — вставив іронічно Ріхтер. Збагнувши ситуацію, він і собі сів до столу.

— Ви, здається, впали… Дуже сумно, дуже сумно, пане Ріхтер. В усьому винне оте паскудне дівча. Дівочі нерви!

— Ага, нерви! — з ущипливою посмішкою вигукнув Ріхтер. — То, значить, якби у дівчини були міцніші нерви, весь ваш тодішній жарт закінчився б тільки такою розмовою?

— Ну, звичайно, пане Ріхтер, — широко розвів руками Штраус. — Ми прагнемо порозумітися з вами. Ваш геніальний технічний розум належить німецькій нації, і ми, як найбільш патріотичні представники її, мусимо дбати про його збереження.

— Дуже зворушливо, панове.

— Ми знаємо, що ви, пане Ріхтер, упереджено ставитесь до нас, тобто до нашої організації, — веде далі вкрадливо Штраус. — «Асоціація білої раси», про яку плещуть всілякі нісенітниці, в принципі не визнає насильницьких дій. Ми не «вервольф» і не кримінальні злочинці…

— Серйозно? — їдко здивувався Ріхтер.

— Повірте нам, пане інженер!

Повірить їм! Забути все, викреслити з пам'яті аеропорт, чорну машину біля парку, дівчину з наляканими очима… Забути облогу товарної станції… В пам'яті Ріхтера зринає погромище на привокзальній площі: осатанілий натовп асберівців, залізні кийки, каміння, галас. Але ось э бічної вулиці вилітає вантажна машина з робітниками, за, нею друга, третя… Взявшись за руки, робітники шикуються в дві шеренги і навально сунуть до станційних воріт. Ріхтер бачить маленького Віллі, що махає йому з приступки грузовика, а біля нього бліде обличчя Крейського… О, що б тоді було, якби малюк не привів своїх друзів! Він, Ріхтер, мав добру нагоду пересвідчитися в «гуманізмі» пана Штрауса.

— Пробачте, так про що ви? — стряхнувши з себе задуму, озивається вдавано привітним тоном Ріхтер. — Про насильницькі дії, здається.

— Даремно іронізуєте, пане інженер, — поволі втрачає терпець Штраус. Притиснувшись широкими грудьми до столика, він говорить майже в лице Ріхтерові. — Часом доводиться бути різким… Але головне — мета, якій ми служимо.

Голос Штрауса зміцнів, очі ніби розширились, стали зіркішими. Це була сильна людина, сильна в своїй наполегливості, в умінні долати перешкоди, рватися до мети. І, дивлячись на нього, Ріхтер мимоволі подумав, що, може, За інших умов він, Ріхтер, і не витримав би у двобої з цим фанатиком. Був час, коли Ріхтер захоплювався ідеями германізму, ночами зачитувався «Сагою про нібелунгів», марив подвигами Зігфріда. В його маленькій дитячій кімнаті висіли вирізки з ілюстрованих журналів, що зображували древніх тевтонців: м'язисті торси, ведмежі шкури на бронзових тілах, шоломи з страхітливими рогами, важкі мечі. Особливо він пишався літографією: «Германські воїни в бою з легіонами Барона», що прикрашала простінок між вікнами. І ще він любив подовгу дивитись на статую німецького юнака в них у школі, про яку вчитель Шредер казав, що «втілена в ній могутність статі повинна викликати дрож насолоди в кожній німецькій душі». Хлопці, як правило, влаштовували біля кам'яного нібелунга таємні перекури, дівчатка ж, навпаки, немов усвідомлюючи свою безборонність перед силою «германської статі», проходили повз скульптуру з соромливими рум'янцями на щоках.

«В ньому є щось від нашого шкільного германця, — подумав Ріхтер. — Тільки волосся не арійське. І руки дещо задовгі». Він спинив погляд на кістлявих, вкритих неестетичною поростю руках чорнобрового. Той, упіймавши його погляд, закусив губу.

— Здається, ваш батько загинув на Східному фронті?

— Так. Під Нарвою.

— Росіяни вважають нас варварами, але якби ми підрахували всі німецькі могили на їхній землі… та й не тільки на їхній.

— Африка, наприклад, — втомлено посміхнувся Ріхтер, в душі якого прокинулося почуття жалю до чорнобрового.

Надто обмеженим він був, надто недалеким. Він міг проголошувати патетичні слова, але мозок його нездатен був породити жодної переконливої думки. Ось і зараз: нащо ці балачки про німецькі могили? Ріхтерові пригадався хронікальний фільм часів війни, який показували у їхній школі: африканська пустеля, і на жовтому тлі барханів — монотонні ряди хрестів з німецькими касками. Здається, ще тоді, в шостому чи сьомому класі, Ріхтер уперше подумав: для чого вмирати на чужій землі? І хто їх примусив іти так далеко в Африку?

— Дамо спокій нашим загиблим товаришам, — сказав Ріхтер, спершися чолом на руку. — Що ви хотіли від мене?

Штраус трохи знітився.

— Насамперед ваше співробітництво з росіянами… Воно завдало нам чимало прикрості, особливо ота історія з російським газом… — На обличчі Штрауса проступила розгубленість, щось близьке до розчарування. — Ми хотіли застерегти вас, зробили все можливе…

— Справа російського газу вирішена остаточно! — заявив холодно Ріхтер.

— Так, так, — квапливо згодився Штраус. — Хай буде російський, німецький, китайський, — який хочете. Йдеться про принцип… тобто про сам корабель…

Відчувалося, що Штраус поступово наближається до головної мети розмови.

— Який же принцип?

— Ми не можемо погодитися з думкою, що наша промисловість буде весь час лімітуватися якимись там закордонними примхами.

До Ріхтера ще не дійшов плутаний зміст Штраусових слів, але він уже знав наперед, що цей тип напиратиме на одне: секрет доктора Браузе. Нікуди від нього не втечеш.

Штраус говорив м'яко, намагався бути іронічно-поблажливим, делікатним. Тему «флегматизованого водню» зачепив так, ніби й на думці не мав переконувати Ріхтера в неслушності його позиції, тим більше виривати у нього гемонську таємницю. Він добре знав непоступливість пана конструктора, навіть відчував деяку

1 ... 32 33 34 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над планетою — «Левіафан»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Над планетою — «Левіафан»"