Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індіяни злякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. Їхній вождь говорив з духами. Краще його зараз не чіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував собою. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індіян з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію “Голіаф”?

Індіяни мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — Його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем на коліна, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби здираючи з нього павутину.

— Що ти скажеш, Сину Зеленої Змії? — звернувся до нього Ганкаур.

Індіянин ще раз провів долонями по обличчю й нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкауре, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук’ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індіян. Тоді батько повернувся обличчям до Саук’ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук’ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… За мною гналися каймани, але потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук’ято, і знайте ви всі, - Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла Кахуньї. Ваше життя теж захищає добрий дух Кахуньї, з яким у мене дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук’ято й посміхнувся. “Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахуньї!”

Але раптом на його обличчі з’явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув свого сина Саук’ято.

— Де амулет? — закричав Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук’ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю. Йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він учинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб’ють. Якщо мовчатиме, все одно його чекає смерть, і ніхто не заступиться за нього, ніхто не наважиться стати всупереч касікові Ганкауру.

Не усвідомлюючи своїх дій, хлопець повільно обернувся до батька і промовив змертвілими губами:

— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який врятував мене.

Саук’ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: закони його племені жорстоко карали тих, хто загубив (а тим більше добровільно віддав!) священну ознаку духа Кахуньї. Колись старого воїна Ретау кинули до крокодилів, бо Ретау обміняв свій амулет у чужинців на горілку. Маленького Кьюсаке задушили тільки за те, що він, бавлячись іклами, впустив їх у воду і не міг потім знайти. Зараз Ганкаур замахнеться ножем і… ударить його по шиї, як ударяв він десятки разів тих, хто порушував суворі закони їхнього племені. Зараз він умре, умре…

Ось батько вже замахнувся. Ось він відхилився назад, щоб краще вцілити…

Саук’ято весь затерп, думка його провалилася в пітьму.

— Підведи голову! — раптом почувся владний батьків голос.

Саук’ято підвів голову. Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хотів його вбивати. Очі його дивилися навіть приязно, навіть з цікавістю. Ні, він не вб’є Саук’ято! Він добрий, його батько, він зуміє домовитися з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного хлопця, щоб подарував йому життя…

— За те, що ти віддав чужинцеві священні ікла нашого племені, - заговорив урочисто вождь, — ти цілий рік ходитимеш без священних пер. Вийми пера!

Саук’ято, зрадівши, висмикнув з носа одне, потім друге перо. Тепер він став звичайний хлопчик. У нього відібрано право сидіти з чоловіками біля вогнища, їсти з ними разом, брати участь у нарадах воїнів. Його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!

Ганкаур став ногою на пір’їни й розтоптав їх.

— Хай разом з цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені атака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!

Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.

Індіяни вдоволено загомоніли між собою. Їм було жаль юного Саук’ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.

— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.

Вождь апіака Ганкаур вирушив униз по Ріо-Оскуро.

Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли уздовж берега. На носі кожного човна сидів індіянин і сторожко вдивлявся в густі берегові зарості. Обережність не покидала воїнів ні на мить.

Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала